Готель для тих, кого не існує

Розділ 3. Хлопчик, який пам'ятав майбутнє

Дебора не спала до світанку. Вона сиділа на підлозі біля ліжка, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на фотографію. На ній були троє. Вона. Ендрю. Ной.

За вікном тієї незнайомої кухні світило сонце. На столі стояли дві чашки, біля стільця лежав розгорнутий дитячий малюнок, а на зап'ясті Дебори виблискувала тонка срібна прикраса.

Усе виглядало настільки звичайним, що від цього ставало моторошно. Найстрашніші речі, подумала вона, рідко мають вигляд страшних. Іноді вони просто чекають, поки ти назвеш їх своїм життям. Дебора перевернула фотографію.

 

Мамо, ти обіцяла, що цього разу ми залишимося разом.

 

Вона провела пальцем по дитячому почерку.

— Я не твоя мати, — прошепотіла вона.

Слова прозвучали майже переконливо.

Дебора поклала фотографію на стіл і підвелася. Вона більше не могла залишатися в кімнаті. Повітря тут здавалося густішим, ніж у коридорі, а стіни — надто близькими. Навіть картина із зимовим лісом викликала підозру: будинок між деревами знову з'явився, хоча ще кілька хвилин тому його там не було.

Дебора підійшла до картини. На снігу перед будинком виднілися сліди. Двоє дорослих. Одна дитина. Усі троє вели до відчинених дверей. Жоден не повертався назад. Вона відступила.

— Досить.

Картина не відповіла. Готель теж. Але коли Дебора відчинила двері кімнати, на килимі перед порогом лежав маленький паперовий кораблик. На його борту було написано:

 

Сьогодні о 10:40 ти почуєш, як помирає людина, яка вже померла.

 

Дебора подивилася на годинник у коридорі. 10:12. Вона зім'яла записку й кинула її на підлогу.

— Я не граю в ці ігри.

— Тоді не запізнися.

Голос пролунав із-за рогу. Ной сидів на широкому підвіконні, підібгавши ноги. У руках він тримав червону троянду. Кілька пелюсток уже лежали на його колінах, хоча квітка здавалася свіжою. Дебора повільно підійшла до нього.

— Ти залишив це біля моїх дверей?

— Так.

— Що означає ця дурня?

— Це не дурня.

— Ти можеш хоча б раз відповісти нормально?

Ной задумався.

— Можу. Але ти не повіриш.

— Перевіримо.

Він поглянув на троянду.

— Сьогодні о 10:40 хтось у цьому готелі помре вдруге.

Дебора відчула, як по спині пробіг холод.

— Люди не помирають двічі.

— У світі, звідки ти прийшла, — можливо.

— А тут?

Ной відірвав від троянди пелюстку. Вона впала й не долетіла до підлоги. Завмерла в повітрі на мить, а потім зникла.

— Тут деякі люди забувають, що вже мертві. Інші забувають, що колись були живими. А ще є ті, хто пам'ятає майбутнє, але не може нічого змінити.

— І до якої групи належиш ти?

Хлопчик підняв на неї очі.

— Я пам'ятаю те, чого ти ще не втратила.

Він зіскочив із підвіконня й пішов коридором.

— Ной!

Він не зупинився.

— Куди ти?

— Туди, де ти вперше сказала йому, що кохаєш його.

Дебора завмерла. Ной повернув голову.

— Не хвилюйся. Ти не згадаєш.

І зник за поворотом.

 

***

 

О 10:31 Дебора стояла перед дверима бібліотеки. Вона не збиралася йти за хлопчиком. Принаймні спочатку. Проте після його слів їй не вдалося повернутися до кімнати. Вона блукала поверхами, намагалася знайти сходи, які вели б униз, і тричі поверталася до того самого коридору. Нарешті помітила табличку з написом «Бібліотека».

За дверима пахло старим папером, попелом і холодною кавою. Приміщення виявилося значно більшим, ніж здавалося зовні. Стелажі тягнулися до стелі, з'єднані вузькими галереями. На столах горіли зелені лампи, а біля каміна сиділа літня жінка в темно-синій сукні.

Вона вишивала. Дебора впізнала її з фотографій. Агнес Белл.

— Ви нова, — сказала жінка, не підводячи голови.

— Ви всіх тут знаєте?

— Ні. Деяких я пам'ятаю. Це не одне й те саме.

Дебора сіла навпроти.

— Мені потрібна інформація про Ендрю Морроу.

Голка зупинилася. Агнес повільно підняла очі.

— Навіщо?

— Тому що він бреше мені.

— Тут усі брешуть.

— А ви?

Старенька ледь усміхнулася.

— Я вже надто стара, щоб вигадувати нові історії. Тепер я лише повторюю старі.

Вона відклала вишивання й уважно роздивилася Дебору.

— Він знову впустив вас?

— Що означає «знову»?

Агнес зітхнула.

— Бідний хлопчик.

— Ендрю не хлопчик.

— Для тих, хто пам'ятає його справжнім, — хлопчик. Для тих, хто пам'ятає його останнім, — чоловік. А для вас...

Вона замовкла.

— Для мене хто?

— Для вас він завжди був тим, ким ви хотіли його бачити.

Дебора відчула роздратування.

— Чому ніхто тут не може сказати нічого прямо?

— Тому що прямі відповіді забирають у людей останню надію.

— Я не просила надії. Я попросила правду.

Агнес довго дивилася на неї, а тоді вказала на стелаж у дальньому кутку.

— Архів. Третя полиця знизу. Там зберігаються записи про тих, кого готель прийняв до себе.

— Усіх гостей?

— Не всіх. Лише тих, чию появу хтось намагався заперечити.

Дебора підвелася.

— Чому ви допомагаєте мені?

Агнес повернулася до вишивання.

— Бо колись хтось мав допомогти мені.

— І не допоміг?

Голка пройшла крізь тканину.

— Він пообіцяв повернутися.

Дебора вже хотіла запитати, хто саме, але помітила, що жінка більше не дивиться на неї. На її вишивці були дві руки. Одна тягнулася до іншої. Між ними залишався крихітний проміжок, якого Агнес ніяк не могла зашити.

 

***

 

Архів розташовувався за вузькими дверима без ручки. Деборі довелося натиснути на металеву пластину біля одвірка. Двері відчинилися самі. 

Усередині стояли шафи з картотеками, коробки з документами й стіл, на якому лежав великий реєстр. Повітря було сухим, а пил на полицях здавався недоторканим протягом десятиліть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше