Готель для тих, кого не існує

Розділ 2. Фотографія, якої не було

У готелі було правило, про яке ніхто не говорив уголос. Якщо ти знаходив річ, що належала тобі до прибуття сюди, — не поспішай її торкатися. Речі мали пам'ять. А пам'ять, на відміну від людей, ніколи не вміла брехати достатньо переконливо. 

Дебора Шеллі дізналася про це о 3:17 ночі. Вона не спала. Лежала на спині, дивлячись у темряву, і слухала, як за стіною хтось повільно пересуває меблі. Час від часу лунало тихе шкряботіння, наче невидимі пальці водили нігтями по дереву.

Коли звук припинявся, починалося цокання. Один удар. Пауза. Другий. Потім довга тиша. У її кімнаті не було годинника. Дебора перевірила це вже двічі. Проте вона точно знала, коли настала третя година сімнадцять хвилин. Знала так само впевнено, як знала власне ім'я. Але звідки?

Вона сіла на ліжку. На столику біля вікна стояла склянка води. Її поверхня була нерухомою, хоча за вікном завивав вітер. Дебора потягнулася до склянки й раптом помітила на зап'ясті тонку білу смужку.

Шрам. Вона провела по ньому пальцем. Спогад спалахнув миттєво: 

 

холодна вода, мокрий камінь, чиїсь руки, що стискають її зап'ястя.

А потім — чоловічий голос.

 

Не дивись униз, Деббі.

 

Вона відсмикнула руку.

— Чорт забирай...

Слово прозвучало надто голосно. Готель ніби почув його. Десь у коридорі рипнули двері.

Дебора підвелася, накинула пальто поверх нічної сорочки й узяла ключ від кімнати. Перед виходом вона затрималася біля письмового столу. Записка лежала там, де вона її залишила.

 

Не дозволяй йому переконати тебе, що ти сама попросила про це.

 

Почерк був її власним. Дебора вже не сумнівалася. Вона могла не пам'ятати, коли написала ці слова, але впізнавала кожну літеру. Навіть маленький нахил останньої риски в слові «це».

Вона перевернула аркуш. Намальовані двері. Нуль.

— Хто ти такий? — прошепотіла вона малюнку.

Відповіді не було. Тоді Дебора склала записку й сховала до кишені. Якщо готель хотів, щоб вона щось згадала, доведеться зробити це трохи переконливіше.

 

***

 

Коридор зустрів її запахом пилу, воску й сухих квітів.

Настінні світильники горіли тьмяно. Їхнього світла вистачало, щоб розрізняти двері, але не вистачало, щоб бути впевненою: за спиною нікого немає.

Дебора рушила до сходів. На повороті вона побачила хлопчика. Ной сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни. На колінах у нього лежала книжка з темною обкладинкою. Він не читав — лише дивився на сторінки так, наче чекав, коли на них з'являться слова.

— Ти не спиш? — запитала Дебора.

— А ти?

— Я запитала першою.

— Це не означає, що ти отримаєш відповідь першою.

Вона втомлено потерла перенісся.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Тільки з людьми, які забувають.

— Забувають що?

Ной підняв голову. Його очі здавалися надто дорослими для дитячого обличчя.

— Що вже помирали.

Дебора завмерла. Кілька секунд вона просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це був жарт. Але хлопчик не усміхався.

— Ти говориш дивні речі.

— Тут усі говорять дивні речі. Просто дорослі вдають, що це нормально.

Він закрив книжку. На обкладинці не було ані назви, ані імені автора.

— Ти йдеш до нього? — запитав Ной.

— До кого?

— До чоловіка за стійкою.

— Можливо.

— Тоді не став запитань, на які не хочеш знати відповідей.

— А якщо я хочу?

Хлопчик подивився на неї майже зі співчуттям.

— Тоді не запитуй його.

Дебора хотіла відповісти, але Ной уже підвівся. Він пройшов повз неї й зник за поворотом, залишивши після себе ледь відчутний запах мокрої землі. 

Вона поглянула на підлогу. Жодного сліду. Звісно. Вона вже мала б звикнути.

 

***

 

У вестибюлі горіло лише кілька ламп. За вікнами стояв туман, густий і білий, наче хтось залив ніч молоком. Ендрю Морроу сидів за стійкою й читав книгу. Він не підвів голови, коли Дебора підійшла.

— Ви ніколи не спите? — запитала вона.

— Не тоді, коли маю роботу.

— А яка саме ваша робота?

— Стежити, щоб гості не загубилися.

— У готелі?

— Передусім у собі.

Вона сперлася долонями на стійку.

— Це має звучати мудро?

— Ні. Це має змусити вас піти спати.

— Не спрацювало.

Тепер він подивився на неї. У денному світлі Ендрю здавався просто втомленим чоловіком. Уночі ж у його обличчі проступало щось інше — якась стародавня печаль, що не пасувала ні його віку, ні акуратному чорному костюму.

Дебора ненавиділа те, як легко помічала такі речі.

— Мені потрібна інформація, — сказала вона.

— Про що?

— Про мене.

Його пальці завмерли на сторінці. Лише на мить. Але вона помітила.

— Що саме ви хочете знати?

— Скільки часу я тут?

— Ви прибули вчора ввечері.

— Я не про це.

Ендрю повільно закрив книгу.

— Тоді сформулюйте запитання точніше.

— У реєстрі було написано, що я вже приїжджала сюди. Одинадцять років тому.

Він не відповів.

— Ви знали про це, — продовжила вона. — Я бачила ваше обличчя, коли ви прочитали моє ім'я.

— Я бачив багато імен.

— Але моє змусило вас злякатися.

— Я не злякався.

— Тоді що це було?

Ендрю підвівся.

— Пізня година, міс Шеллі. Вам варто повернутися до кімнати.

— Не називайте мене так.

Він зупинився.

— Як?

— Міс Шеллі. Ви вже називали мене інакше.

Уперше за весь час його обличчя справді змінилося. Наче вона щойно торкнулася рани, яку він роками намагався приховати.

— Я помилився, — сказав він.

— Ви назвали мене Деббі.

— Це поширене скорочення.

— Не для вас.

Вона не знала, звідки взялася ця впевненість. Не знала, чому їй хотілося вдарити його й водночас попросити не йти. Ендрю дивився на неї так, ніби кожне її слово завдавало йому болю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше