Перше, що Дебора помітила, коли залишилася сама, — у кімнаті не було жодного дзеркала.
Ні над умивальником у ванній. Ні на внутрішньому боці шафи. Ні серед старовинних картин, що висіли над ліжком. Навіть маленького дзеркальця, яке зазвичай залишають на туалетному столику для гостей. Вона перевірила двічі. Потім утретє.
— Дивно, — пробурмотіла вона.
Її голос прозвучав надто голосно.
Кімната була великою, з високою стелею та важкими бордовими шторами, що майже повністю закривали вікно. На підлозі лежав темний килим із вицвілим квітковим візерунком. Біля каміна стояло крісло з потрісканою шкірою, а на письмовому столі — порожній графин, склянка й латунний ключ.
Усе мало вигляд дорогого антикваріату, який надто довго зберігали в чужому будинку.
На стіні над ліжком висіла картина: зимовий ліс, вузька стежка та маленький будинок серед дерев. Дебора не знала художника, проте щось у зображенні змусило її затримати погляд.
Їй здалося, що за одним із дерев хтось стоїть. Вона підійшла ближче. Нічого. Лише темні стовбури, сніг і тіні.
— Чудово, — сказала вона собі. — Я провела в цьому місці п'ять хвилин і вже бачу людей у картинах.
Дебора зняла пальто й повісила його на спинку крісла. Пальці ніяк не хотіли розтискатися після того, як вона довго стискала ручку валізи. Вона потерла долоні, намагаючись позбутися холоду.
Тоді помітила, що її ліва рука тремтить. Не сильно. Ледь помітно. Але коли вона стиснула пальці в кулак, тремтіння не зникло.
Дебора заплющила очі й повільно видихнула. Вона мала згадати, як сюди потрапила. Це було єдине завдання, яке мало значення. Ще кілька годин тому вона, напевно, була десь в іншому місці. Можливо, вдома. Можливо, на роботі. Вона мусила мати телефон, документи, гроші. Люди не з'являються посеред ночі в дивних готелях без жодної причини. Принаймні нормальні люди.
Дебора почала перевіряти кишені. Телефона не було. Гаманця теж. У внутрішній кишені пальта вона знайшла зім'ятий папірець, на якому залишилися сліди чорнила. Слова розпливлися, ніби папір довго пролежав у воді. Вона обережно розгорнула його.
Не дозволяй йому переконати тебе, що ти сама попросила про це.
Дебора перечитала фразу. Потім ще раз. Папірець був складений учетверо. На звороті хтось намалював маленьку дверну ручку й написав цифру нуль. Вона відчула, як шкіра на потилиці вкрилася сиротами.
— Хто ти такий? — прошепотіла вона.
Запитання було безглуздим. Вона не знала, хто залишив записку. Не знала, кому належав почерк. Не знала навіть, чи є можливість, що написала її сама. Остання думка виявилася найгіршою.
Дебора поклала папірець на стіл і відсунулася від нього, наче він міг вкусити. Потім підійшла до дверей. Вони відчинилися без жодного скрипу. Коридор був порожній.
Настінні світильники відкидали на шпалери довгі золотаві плями. Уздовж стіни стояли маленькі столики з вазами, у яких темніли сухі квіти. На кожних дверях висіла латунна табличка з номером. Дебора подивилася на табличку своєї кімнати. 318. Вона не могла пригадати, чи називав Ендрю номер, коли проводжав її нагору. Власне, вона не могла пригадати, чи проводжав він її взагалі.
Згадка про нього викликала дивне відчуття в грудях. Не біль. Не страх. Щось схоже на тугу, яка виникає, коли чуєш знайому мелодію й не можеш пригадати, де почув її вперше.
Дебора вийшла в коридор. Їй потрібен був телефон. Людина. Будь-яке пояснення, яке не починалося б словами «ви вже були тут одинадцять років тому». Вона рушила до сходів.
Підлога була вкрита товстим килимом, який поглинав її кроки. У будинку панувала така тиша, що вона почала чути власне дихання. Десь далеко цокав годинник. Дебора зупинилася. Звук ішов із кінця коридору.
Вона подивилася туди й побачила маленькі двері, майже приховані за важкою портьєрою. На них не було номера. Цокання припинилося. Дебора повільно підійшла ближче.
Ручка була холодною. Вона торкнулася її кінчиками пальців і раптом відчула таку сильну паніку, що відсахнулася. У голові спалахнув образ.
Білі простирадла. Краплі крові на кахлі. Чоловічі пальці, що безсило стискають її зап'ястя. А потім голос, зовсім близький до вуха:
Якщо я забуду тебе, не дозволяй мені повернутися.
Дебора похитнулася. Образ зник так само швидко, як з'явився. Вона притиснула долоню до рота, намагаючись стримати подих.
— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, ні, ні...
— Ви загубилися?
Дебора різко обернулася. За кілька кроків від неї стояв хлопчик. На вигляд йому було років вісім. Темне волосся, біла сорочка, чорні штани. Він був босоногий, хоча підлога мала бути крижаною. Дебора не чула його кроків.
— Звідки ти взявся?
Хлопчик знизав плечима.
— Звідти.
Він показав на сходи.
— Ти живеш тут?
— Не зовсім.
— Де твої батьки?
Він замислився, ніби запитання здалося йому дивним.
— Тут немає батьків.
Дебора озирнулася. Коридор залишався порожнім.
— Як тебе звати?
— Ной.
— Ти знаєш, де рецепція?
— Звичайно.
— Тоді покажеш мені дорогу?
Ной подивився на маленькі двері за її спиною.
— Вам не можна туди заходити.
— Я й не збиралася.
— Збиралися.
Дебора стиснула губи.
— Ти завжди такий?
— Ні, — відповів хлопчик. — Іноді я ще гірший.
Попри все, вона ледь не всміхнулася. У цій дитячій безпосередності було щось настільки недоречне, що на мить готель знову став схожим на звичайну будівлю. Дивну, стару, погано освітлену, але звичайну.
— Ходімо, — сказала вона.
Ной рушив до сходів. Дебора пішла за ним, проте вже за кілька кроків помітила дещо дивне. Хлопчик не залишав слідів на килимі. Вона зупинилася.
— Ной.
Він обернувся.
— Що?
— Ти давно тут живеш?
— Не знаю.