Розділ 16. Підроблений уривок

Вкид стався наступного дня о 10:17. За хвилину до того Марта скоротила вступ до нового розділу й нарешті знайшла правильний ритм. Телефон завібрував: «Вийшов матеріал. Не відкривайте самі. Юристка й Коваль у копії», — написала Софія.

Марта залишила телефон на столі й відчинила вікно. У саду котили тачку з обрізаними гілками, знизу сміялася Аня, троянда у склянці гойднулася від протягу. Сім хвилин до Софіїного опису вона витримала без пошуку анонімного каналу.

Заголовок обіцяв розповісти, «як готель купив мовчання після скандалу». Усередині були натяки на контракт для відбілювання репутації, особисті стосунки з Арсеном і змонтований фрагмент підробленої чернетки. Прямих тверджень автори уникали: скрізь «можливо», «виникає питання», «джерела припускають». Повний текст Марта не відкрила.

Попросила Софію підготувати коротку довідку для заяви, юристку — зафіксувати незаконне використання імені, Коваль — долучити публікацію до епізоду з підробленими матеріалами. Арсенові написала останнім: «Можете зайти за десять хвилин. Без війни з інтернетом».

Легкий стук у двері вона приніс трохи полегшення.

— Так.

Арсен зайшов і зупинився біля дверей. Його обличчя було спокійним. Занадто спокійним, але вже не тим кам’яним, як раніше. І зараз у цьому спокої виднілося неприховане зусилля.

— Я злюся, — сказав він. — Дуже. Але це моя реакція. Не ваша робота.

Марта відчула, як щось у грудях трохи розтиснулося.

— Дякую.

— Можна сісти?

— Так. Ближче.

Він сів не біля дверей, а в крісло поруч зі столом. Не на диван, і це було правильно. Диван сьогодні був би надто складним предметом для новин про чужі натяки.

— Ви читали? — спитав він.

— Тільки опис Софії. А ви? Ні?

— Ні. Софія надіслала мені опис окремо. Я не відкривав повний текст. Бо там є ви. І я не хочу споживати підробку про вас раніше, ніж ви самі вирішите, що з нею робити.

Це було так точно, що Марта на секунду заплющила очі.

— Дуже добре.

— Я вчився.

— Помітно.

Він поклав руки на коліна. Не стискав кулаки, але пальці були напружені.

— Вони натякають на нас? — спитав Арсен.

— Так. Нічого публічно не робіть і не дозволяйте перетворити це на розмову про вас. Мені й без того доведеться пояснювати, чому я хочу чоловіка, про якого пишу.

Останні слова вийшли різкішими, ніж Марта планувала. Арсен не наблизився й не всміхнувся.

— Пояснювати ви нікому не зобов’язані. Але бажання виправдатися все одно буде.

— Уже є.

— Тоді я можу повторювати, якщо треба: бажання не скасовує вашу роботу. Договір не скасовує бажання. Їхній бруд не визначає ні те, ні інше.

Марта повільно вдихнула.

— Повторіть ще раз.

Він повторив. Повільно:

— Бажання не скасовує вашу роботу. Договір не скасовує бажання. Їхній бруд не визначає ні те, ні інше.

Марта запам’ятала його тон: спокійний, без наказу й без спроб вирішити все за неї. Вона сіла за стіл.

— Я напишу заяву сама.

— Я піду?

Вона подумала.

— Ні. Сидіть. Але не дивіться на екран.

Марта відкрила чистий документ. «В анонімному каналі опубліковано фрагмент, який видають за мою чернетку. Я його не писала, не передавала для публікації й не дозволяла використовувати своє ім'я. Матеріал передано юристам і слідству як можливе продовження схеми, про яку я повідомляла раніше». Останній абзац вона скорочувала найдовше: «Приватне життя не коментую. Умови моєї роботи й незалежність тексту закріплені договором. Моя робота триває». Усі спроби довести більше робили заяву схожою на виправдання.

— Готово. Можете прочитати.

Арсен підійшов до ноутбука. На фразі про приватне життя затримався, але не запропонував жодної правки. Арсен дочитав заяву. — Сильний текст. І не схожий на виправдання.

— А на спробу сховатися?

— Теж ні.

Коли Арсен вийшов, Марта перечитала заяву й сама надіслала її Софії, юристці та Коваль. І вже після відправлення вона заплакала — коротко й сердито.

Чужий канал знову змусив її пояснювати очевидне, але принаймні цього разу пояснення мало її довжину й тон. За годину Софія повернула юридичні уточнення, Коваль дозволила публікацію без деталей провадження. Марта натиснула кнопку й вимкнула сповіщення до ранку.

Трохи пізніше до неї зазирнула Олена. Принесла документи, ромашковий чай і тихо сіла біля вікна.

— Заява добра. Аня назвала її «прямо в лоб, але культурно».

— Передайте, що це найкраща рецензія за день.

Олена поклала папку на коліна.

— Арсен ходить коридором.

Марта зітхнула.

— Дуже помітно?

— Для мене — так. Для решти він просто «перевіряє стан готелю» вже четвертий раз за сорок хвилин.

— Він не зайшов.

— Так.

— Це добре.

Олена помовчала, потім обережно запитала:

— Вам важко через вкид чи через те, що зачепили вас із ним?

Марта втомлено подивилася у вікно.

— Через усе. Але найбільше через те, що на секунду мені захотілося відступити від нього не тому, що я так відчуваю, а щоб не дати їм чергової теми.

— Це природно.

— Але погано?

— Не погано. Просто треба не дозволити чужому бруду керувати вашими дверима.

— Ви всі сьогодні філософи.

— У нас кризовий розвиток персоналу.

Вони обидві всміхнулися. Потім Олена сказала:

— Я не знаю, чи маю право це говорити, але скажу. У цьому домі дуже довго приватне використовували як важіль. Сором. Зради. Позашлюбні діти. Хвороби. Залежності. Закоханості. Усе ставало інструментом управління. Якщо ви з Арсеном дозволите зовнішньому натяку змусити вас ховати живе, це буде стара система, просто з новими руками.

Марта мовчала.

— Але якщо ви почнете доводити, що вам не соромно, — продовжила Олена, — це теж стара система. Тільки навиворіт.

— Тобто Назар правий.

— На жаль, це трапляється дедалі частіше.