Розділ 15. Троянда

Наступного ранку західний кабінет зустрів Марту охололим чаєм, складеними нотатками й диваном, на який вона дуже старанно не дивилася.

Це було безглуздо. Диван не став іншим за ніч — звичайний темно-сірий диван біля книжкової шафи. Трохи занадто зручний для робочого кабінету. Трохи занадто тепер небезпечний для людини, яка вчора на ньому навчалася тому, що бажання може не знищувати межі. Марта поставила чашку кави на стіл і повісила на двері нову табличку: Авторка працює. Не коментувати.

Через сім хвилин під нею з’явився стікер Назара: Авторка під наглядом кухні.

Ще через три хвилини — стікер Олени: Авторка внесена до інвентаризації.

А потім, значно пізніше, дрібним кирилівським почерком:

Диван — свідок, але мовчатиме без адвоката. Марта стояла біля дверей і дивилася на цей набір доказів колективної моральної деградації.

— Нестерпні, — сказала вона вголос.

Стікери Марта залишила, сіла за стіл і відкрила перший розділ. Початковий рядок вийшов надто літературним: «У кожного дому є звук, за яким його можна впізнати».

Вона видалила його й спробувала знову: Коли я вперше приїхала в «Берег», він здавався місцем, яке вміє мовчати дорого.

Краще.

Вона продовжила: Не тихо — саме дорого. Тут мовчали килими, товсті штори, темне дерево, білі стіни, бездоганний персонал, портрет жінки над каміном і чоловік, який зустрів мене так, ніби замовив не книгу, а контрольоване розкриття старої рани. Марта відкинулася на спинку крісла. Ось. Арсену це може не сподобатися.

І саме тому рядок треба залишити. Вона відчула легкий укол тривоги — не страху перед ним, а перед моментом, коли він колись це прочитає. Захочеться пояснити. Пом’якшити. Додати: «але тоді я ще не знала».

Але це буде далі.

Не в першому реченні.

Перше враження має право бути несправедливим, бо воно теж частина правди. Вона написала ще кілька абзаців: про дорогу до готелю, про перший запах моря, про відчуття, що все в цьому домі надто вивірене, щоб бути чесним. Про Гнатюка з його бездоганними формулюваннями та Арсена, який сказав надто мало й цим змусив її слухати голосніше. Потім зупинилася на фразі:

Мене запросили написати історію «Берега». Насправді мене запросили в пастку, яку самі її учасники вже не повністю контролювали. Марта перечитала. Так. Це було жорстко, але правда.

У двері постукали.

— Якщо це коментар про диван, я не відчиню, — сказала вона.

За дверима почувся голос Арсена:

— Тоді я змушений змінити тему.

Усмішка прийшла раніше, ніж вона встигла її зупинити.

— Можна.

Він зайшов із папкою в руках, але зупинився, роздивляючись стікери на дверях. Прочитав, потім подивився на неї.

— Я бачу, у нас сформувалася нова інституція.

— Диван?

— Суспільний контроль.

— У цьому домі він запізнився, але тепер дуже активний.

Арсен підійшов не до дивана, а до стільця біля вікна. Розумний чоловік.

— Я з робочим питанням, — сказав він.

— Названим як робоче чи справді робочим?

Він оцінив питання.

— Справді робочим. Але якщо зараз незручно, я піду.

— Кажіть.

Він поклав папку на край столу, не розгортаючи її.

— Це мій попередній список спогадів про Сергія. Дрібниці. Де я бачив його в дитинстві, що тепер згадую інакше, які розмови батька могли стосуватися його. Я не знаю, що з цього важливо.

Марта подивилася на папку.

— Ви самі склали? Для слідства чи для мене?

— Так. Спершу для слідства. Потім зрозумів, що частина може бути корисною вам. Але я не хочу змішувати. Тут копія. Те, що стосується слідства, уже передано Коваль. Цю версію можна використовувати тільки після юридичного дозволу й моєї окремої згоди на цитування.

— Ви щойно самі сформулювали межу.

— Так.

— Я пишаюся.

— Це дуже приємно. Небезпечно приємно.

— Не звикайте до похвали.

— Пізно.

Вона взяла папку, але не відкрила.

— Дякую. Я прочитаю не сьогодні, але трохи пізніше — саме пишу перший розділ, і якщо зараз відкрию ваші спогади, він стане про вас раніше, ніж треба.

Арсен мовчав секунду.

— Це важлива причина. І, мабуть, неприємна для мене частина книги.

— Яка?

— Що я не центр із першої сторінки.

Марта всміхнулася.

— Ви щойно сказали це майже без болю.

— Усередині болить більше.

— Приймається.

Він подивився на її ноутбук, не намагаючись прочитати текст на екрані. Просто помітив відкритий документ.

— Перший розділ іде? Про що?

— Так. Про перше враження від «Берега». І від вас теж.

— Мені варто боятися?

— Трохи.

Він кивнув без образи.

— Це добре.

Вона придивилася до нього уважніше.

— Ви справді не запитаєте, що саме?

— Дуже хочу, але це ваш текст. І мій страх — не причина просити ранній доступ.

— Це було добре.

— Наскільки?

— Без шкали. Але дуже.

Його погляд став теплішим.

— Тоді я піду, поки не зіпсував.

— Розумне рішення.

Він узявся за ручку дверей. Потім обернувся.

— Особисте питання?

— Ммм, назване як особисте. Прогрес.

— Після вечері можна буде зайти? Без папок.

Марта поглянула на диван. Потім на нього.

— Можна. Але я хочу сьогодні справді працювати до вечері. І не продовжувати вчора автоматично. Добре?

— Так. Хочу, але не автоматично.

Він сказав це так просто, що в Марти знову стало тепло в грудях.

— Тоді після вечері, — сказала вона.

Він вийшов. Марта ще кілька секунд дивилася на двері. Потім повернулася до ноутбука й написала: У цьому домі всі довго жили так, ніби будь-яка близькість мусить стати владою. Я ще не знала цього в перший день. Але відчула раніше, ніж зрозуміла.

Вона зупинилася.

Так. Перший розділ почав дихати.

_________________________________