Розділ 14. Договір

Договір підписували в західному кабінеті. Олена принесла два примірники, на екрані чекала Мартина юристка, а Арсен сидів біля вікна з ручкою, яку крутив у пальцях від початку розмови. Юристка ще раз назвала головне: родина не погоджує текст, ще до публікації свідки можуть відкликати згоду, увесь доступ до матеріалів фіксується, а в разі тиску Марта припиняє роботу й отримує повну оплату за виконане. Особисті стосунки із представником замовника не змінюють жодного з цих пунктів.

На полях лишилися три Мартині примітки. Вона домоглася, щоби право свідка відкликати цитату не стирало вже перевірений факт із робочої хронології, а сімейний архів передавали через Олену й Данила із журналом доступу.

Саме на таких нудних подробицях трималася незалежність, коли красиві наміри закінчувалися. Незалежність тексту, право припинити роботу в разі тиску, відкликання свідчень, окрема оплата й заборона родині погоджувати зміст — договір уперше розводив по різні боки те, що раніше навмисно змішували.

— Часу на ознайомлення було достатньо? — спитала юристка.

— Так.

— Чи був тиск із боку замовника?

Марта глянула на Арсена.

— У межах цього договору — ні.

Олена кашлянула, ховаючи усмішку.

Арсен підтвердив відмову від будь-якого позадоговірного впливу, і вони поставили підписи. Чорнило трохи розмазалося під Мартиним великим пальцем, тож довелося зачекати, поки воно висохне. Тієї самої миті постукав Назар, ніби стояв за дверима з секундоміром.

— Юридичні обставини вже дозволяють обід?

— Дозволяють, — відповіла Марта.

Коли відеозв'язок завершився й Олена понесла документи на копіювання, Арсен лишився біля столу.

— Вітаю.

— Тепер я офіційно тут працюю. І можу офіційно піти, якщо ви почнете командувати текстом.

— Корисне нагадування.

Марта обійняла його першою — коротко, без окремої церемонії навколо очевидного бажання.

— Це не додаткова угода.

— Шкода. Я вже збирався просити копію.

До їдальні для персоналу вони прийшли окремо на кілька кроків, але не через страх пліток: у коридорі тягли коробки з документами, і триматися за руки було б просто незручно. За столом уже сиділи Кирило, Олена, Аня, Павло й кілька працівників зміни. Розмова при появі Арсена притихла, та не обірвалася. Назар виніс грибний пиріг і проголосив тост за успішно укладений договір та за те, що всі поки живі.

Кирило повідомив, що дав свідчення без родинного адвоката. На запитання Арсена «що далі?» чесно відповів, що не знає.

— Якщо попросиш допомоги, дам контакти. План складати не буду, — сказав Арсен.

— Нестерпно, — відгукнувся Кирило. — Але, мабуть, правильно.

Пиріг розрізали нерівно, під шум розмов і тихий сміх. І після останніх днів ця звичайна метушня здавалася майже розкішшю.

Олена поклала Мартин примірник договору в тонку сіру теку без герба готелю. Арсен не торкнувся її, навіть коли теку передавали через стіл. Цей жест був настільки буденним, що Марта помітила його лише згодом.

Кирило затримав Марту після обіду. Оля дозволила згадати свій від'їзд без назви місця. Він теж дав згоду на сцену про прощання — з одним уточненням.

— Я хотів побігти за машиною. Не побіг, бо це зробило б мій біль гучнішим за її рішення.

— Запишу саме так.

— І додайте, що до цієї думки я дійшов після десяти хвилин дуже негідної внутрішньої істерики.

Після його виходу Марта взялася до перших розділів. Планові назви вийшли надто вправними, тому вона стерла їх і відкрила сцену свого приїзду: потрібна робота, мокра коробка, запах моря й Арсен, який мовчанням змусив її слухати уважніше, ніж хотілося.

До четвертої вона скоротила вступ удвічі. З нього зникли три пояснення про зраду Влада й майже вся автобіографія: достатньо було показати коробку під дощем і те, як швидко Марта погодилася слухати незнайомця з грошима. Читачка мала сама відчути небезпеку, а не отримати її виноскою.

Вона не робила себе безстрашною викривачкою. Приїхала, бо була принижена, зла й потребувала грошей, і саме це зробило пропозицію Влада переконливою. Решту приватного залишила поза сторінкою — не з сорому, а тому що воно не пояснювало жодного сюжетного рішення.

Увечері Арсен прийшов без паперів і звичного службового приводу. На столі чекали два горнятка чаю та печиво. І диван — трохи затісний для їхньої старанної стриманості.

Він помітив сіру теку на полиці. — Уже сховали?

— Поставила на місце. Це не реліквія, а договір. Завтра, найімовірніше, знайду в ньому кому, яку пропустила юристка.

— Олена буде щаслива.

— Як перший розділ? — спитав він.

— Ви там неприємний.

— Отже, схоже на правду.

— І вам не покажу. Поки не матиму повної чернетки.

Він покрутив горнятко.

— Мені цікаво й страшно. Оце, здається, чесна відповідь.

— Цілком так.

Арсен сказав, що останнім часом часто називав відступ турботою, коли насправді боявся бути відкинутим. Марта вже відкрила рот, щоб розібрати формулювання, та передумала.

— І що ви хочете зараз?

— Поцілувати вас.

— Тоді поцілуйте.

Цього разу він не перепитав. Поцілунок почався м'яко, але без тієї урочистої крихкості, яка перетворювала кожен рух на випробування. Марта притягла його за комір, і Арсен, здивовано видихнувши, обережно поклав руку їй на талію — вище забитих ребер.

— Там не болить, — прошепотіла вона.

— Я пам'ятаю.

Вони засміялися, торкнувшись лобами, а тоді поцілувалися знову — довше й упевненіше. На столі холонув чай, у коридорі двічі дзенькнув телефон адміністратора, та ніхто з них не поспішав надавати цій миті правильного значення.

Під час другого поцілунку Марта перестала рахувати паузи. Відчувала вагу його долоні, тепло шиї під пальцями й власне бажання, якому не треба було негайно давати назву. Коли вони відсунулися, Марта сперлася на спинку дивана.