Розділ 13. День без подвигів

Наступного ранку Марта прокинулася пізно. Непристойно пізно, як для людини, яка звикла прокидатися від тривоги раніше за будильник. Звісно, її першою думкою було: я щось пропустила.

А от другою стало раптове розуміння: ніхто не помер від того, що я спала. Третя була значно теплішою й зовсім не професійною: я сама його поцілувала біля дверей.

Марта розплющила очі й подивилася на стелю. Потім повільно натягнула ковдру майже до носа, ніби могла сховатися від власної пам’яті. Не допомогло.

Пам’ять була нахабна. Вона повертала не лише сам поцілунок, а й дрібниці: як Арсен завмер на пів секунди, ніби боявся зробити зайвий рух. Я його очі стали темнішими. Як він не спробував продовжити, а її власне «просто хотіла» прозвучало легше, ніж мало б після всього, що з нею було.

Просто хотіла.

Слова здавалися майже революційними. Без виправдання через стрес, вдячність, травму, ніч, небезпеку, близькість до смерті чи будь-який інший зручний привід. Просто хотіла, і цього виявилося достатньо.

Вона полежала ще кілька хвилин, не тягнучись до блокнота.

На тумбочці стояв термос із чаєм, уже теплим, не гарячим. Поруч — записка від Назара:

«Сніданок пропущено. Це тривожно, але не смертельно. Обід буде посилений. Не сперечайтеся з історією харчування.»

І друга записка. Арсенів почерк. Марта взяла її не одразу. Смішно. Після поцілунку доросла жінка, яка говорила з маніпуляторами, слідчими, адвокатами й майже братами-месниками, раптом боялася маленького аркуша паперу. Та вона все-таки розгорнула.

«Я не хотів починати ваш ранок із себе. Але хотів, щоб ви знали: учорашнє було важливим. Не зміною правил. Просто важливим. А.»

Марта перечитала. Потім ще раз. Потім поклала записку біля термоса й притиснула пальці до губ, щоб стримати усмішку. Не починати ваш ранок із себе. Запізно, пане Воронський. Але красиво спробували.

Вона підвелася, вмилася, одягнула м’який светр і довго дивилася на себе в дзеркало. Обличчя вже не було таким блідим. Синці під очима залишалися, але стали не єдиною рисою. На вустах трималася ледь помітна усмішка, яку Марта кілька разів намагалася прибрати, та потім здалася. Доведеться жити відповідно.

У коридорі було тихо. Біля дверей сидів охоронець, уже знайомий, на ім’я Роман. Він підвівся.

— Доброго дня, пані Марто.

Дня. Не ранку. Чудово.

— Доброго дня, — сказала вона. — Я дуже запізнилася до життя?

— Назар сказав, що якщо ви запитаєте, треба відповісти: «Життя почекає, але суп — ні».

— У нього готові репліки для всіх ситуацій?

— Схоже на те.

Марта засміялася, і пішла не в західний кабінет, і навіть не в бібліотеку — у їдальню для персоналу. Там її зустріли без зайвої урочистості, але з тією особливою хвилею поглядів, яка означала: усі помітили, що вона прийшла пізно, усі зробили висновки, але всі достатньо виховані або достатньо залякані Назаром, щоб не коментувати. Аня, звісно, не втрималася повністю.

— Добрий день, — сказала вона, надто старанно виділивши останнє слово.

Марта подивилася на неї.

— Дуже сміливо для людини з тацею.

— Я молода. Мені можна ризикувати.

Павло з іншого столу пробурмотів:

— Поки Назар не чує.

— Я все чую, — долинуло з кухні.

Аня миттєво сіла рівніше. Марта усміхнулася. Назар вийшов із тарілкою супу.

— Ось. Посилений обід. І не треба дивитися так, ніби це забагато. Ви пропустили сніданок, а в цьому закладі за таке раніше, мабуть, викликали сімейну раду. Ми цивілізованіші. Просто годуємо.

— Дякую.

— Ого. Навіть без спротиву?

— У мене день без подвигів.

Назар завмер. Потім урочисто поставив тарілку перед нею.

— Я дочекався.

— Не робіть сцену.

— Я живу заради сцен.

Аня тихо сказала:

— День без подвигів треба внести в розклад готелю.

Павло кивнув.

— Раз на тиждень. Обов’язково.

— Раз на день, — сказала Марта.

Усі на мить замовкли. Потім Назар дуже серйозно промовив:

— Оце вже реформа.

Вона їла суп і слухала, як люди навколо говорять про звичайне: поставки, графік, зламаний замок у коморі, гостю з третього поверху, яка вимагала подушку «більш жорстку, але м’яку». У якийсь момент Марта зрозуміла, що не намагається перетворити кожну фразу на матеріал — просто слухає. Це було дивно. І добре.

Після обіду вона пішла до західного кабінету, але не працювати з важкими матеріалами. До обіду вона займалася легким сортуванням: розкладала тематичні блоки, позначала кольори, складала питання для майбутніх інтерв'ю. Папка «MARTA» лишилася закритою, і сцену зустрічі із Сергієм вона теж відклала.

Невдовзі у двері постукала Олена.

— Я не заважатиму, — сказала вона, заходячи до кабінету із текою в руках. Її вона акуратно поклала на стіл.

— Це не терміново. Просто фінальна версія договору, який юристка погодила з Коваль. Можете прочитати, коли будете готові. Підписання пропонують завтра після обіду.

Марта поклала руку на теку. Окремий договір. Окремі правила. Окрема робота. Окреме «я залишаюся».

— Добре, я подивлюся впродовж дня, — сказала вона.

Олена сіла навпроти.

— Ви сьогодні виглядаєте інакше.

— Виспалася.

— Не тільки.

Марта підняла очі. Олена дивилася спокійно. Без цікавості, яка лізе в чуже. Але й без удавання, що нічого не бачить.

— У цьому домі всі надто уважні, — сказала Марта.

— Раніше ми були уважні до небезпеки. Тепер вчимося бути уважними до життя. Виявляється, воно помітніше, аніж здається.

Марта не відповіла. Олена трохи помовчала, потім сказала:

— Я не питатиму про вас і Арсена, але скажу одну річ. Для нього не характерно бути легким. Навіть коли він щасливий, він спершу перевіряє, чи не шкодить цим комусь.

Марта усміхнулася.

— Я це помітила.

— Не дозволяйте йому зробити з вашої обережності ще один доказ, що він має триматися подалі заради вашого блага.