Розділ 11. У відділку

Після обіду Марта вперше за кілька днів вийшла за межі «Берега», хоча й не далеко.

Лише на верхню стежку над схилом, звідки було видно море, стару дорогу до маяка й темну лінію бухти, де ще недавно знайшли Литвина й Влада. Охоронець ішов позаду, але на пристойній відстані.

Стежка була волога після нічного дощу, і земля трохи пружинила під ногами. У повітрі пахло сіллю, хвоєю й мокрим камінням. Ребра ще боліли, але вже не змушували рахувати кожен вдих. Вона йшла повільно, як і обіцяла всім своїм добровільним і недобровільним наглядачам.

Колись така повільна прогулянка здалася б Марті поразкою. Тепер вона відчувала кожен крок і раділа, що тіло знову слухається її, а не страху. Вона зупинилася біля сосни, на якій вітер зламав кілька тонких гілок. Унизу шуміло море — уже не штормове, але ще неспокійне.

Біля маяка стояла машина поліції — маленька, майже іграшкова з цієї висоти.

Марта дивилася туди довго. Не тому, що хотіла повернутися в той момент, а тому, що хотіла перестати обходити його поглядом.

Влад стояв там, і Литвин теж. Її страх був там. І вона теж була там — як людина, яка вижила не красиво і не героїчно, з болем і панікою, але вижила. Це треба було визнати без урочистості. Просто: так, це сталося. Позаду тихо зупинилися кроки. Не охоронця. Вона зрозуміла раніше, ніж обернулася.

— Ви йшли дуже тихо, — сказала Марта.

Арсен стояв за кілька метрів, у темному пальті, без звичного напруження на обличчі, але з уважністю, яку він уже не міг повністю сховати.

— Не хотів заважати.

— Але прийшли.

— Так. Я не втримався, вибачте.

— Чому?

Він не підходив ближче.

— Охоронець повідомив, куди ви пішли. Я спершу хотів не приходити.

— А потім?

— Зрозумів, що якщо прийду й запитаю, чи можна пройти поруч, це не те саме, що заборонити вам бути самій.

— Ви справді постійно розкладаєте це так у голові? Це, певно, втомлює?

— Постійно. Дуже.

— Але це корисно.

Вона ледь усміхнулася.

— Можете пройти поруч. Але якщо я скажу, що хочу далі сама, ви підете.

Він підійшов, і вони рушили стежкою вздовж схилу. Довго мовчали. Інколи тиша біля моря працювала краще за розмову: забирала зайву гостроту, лишаючи тільки головне.

— Я не хотів, щоб ви знову бачили маяк сама, — сказав Арсен нарешті.

— Це турбота на межі із забороною. Але ви не заборонили. І не сказали «вам не можна».

— Чесно? Дуже хотів. Щелепа знов видала?

— Цього разу плечі.

Він видихнув майже зі сміхом.

— У мене забагато індикаторів.

— Насправді це добре. Брехати складніше.

— Я вже помітив.

Вони дійшли до місця, де стежка роздвоювалася: одна гілка вела вниз, до старої дороги, друга — повертала до саду. Марта зупинилася. Вниз їй не можна було. І навіть не через наказ — через власне тіло, справу, охорону, здоровий глузд. І ще через те, що не кожне місце треба повертати негайно.

— Я не піду туди сьогодні, — сказала вона.

Арсен глянув униз.

— Слушна думка.

— Але колись піду.

— Звісно, але тільки якщо справді захочете.

— Захочу.

— Тоді обов’язково підете.

— І ви навіть не скажете «я з вами»?

— Хочу сказати.

— Знаю.

— Але правильніше: якщо захочете, я піду з вами. Якщо ні — чекатиму там, де скажете. Або не чекатиму, якщо й це буде зайвим.

— Ви дуже небезпечно добрий сьогодні.

— Це не добрість. Це навчання.

— Тим більше небезпечно.

Він усміхнувся. На повороті до саду вони зупинилися ще на хвилину. Вітер піднімав волосся Марті біля обличчя, і вона автоматично спробувала прибрати пасмо, але воно знову впало. Арсен підняв руку. Зупинився в повітрі.

— Можна?

Це було так просто, що в неї защеміло під ребрами — не від забою, а від якоїсь особливої, невідомої їй досі ніжності.

— Можна.

Він дуже обережно прибрав пасмо їй за вухо. Пальці майже не торкнулися шкіри, але цього вистачило, щоб уся стежка, море, маяк і сіре небо на секунду стали фоном для одного руху. Марта не відступила. Арсен теж не зробив більше.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— За що?

— Що питаєте навіть про маленьке.

Він дивився на неї серйозно.

— Маленьке часто стає великим, якщо не питати.

Це була фраза, яку вона могла б записати, але, звісно, не записала. Вони повернулися до «Берега» мовчки.

Біля бічного входу на них чекала Олена. Вираз обличчя в неї був таким, що Марта відразу зрозуміла: теплий момент закінчився.

— Щось сталося? — спитав Арсен.

— Так. Коваль просить вас обох. Сергій Литвин погодився говорити.

Арсен завмер. Поряд із нею весь його нещодавній спокій натягнувся, ніби струна.

— З ким? — спитав він.

— З вами. І з Мартою.

Марта повільно вдихнула.

— Чому зі мною?

— Каже, що хоче говорити з тією, чий голос не зміг використати.

_________________________________________________

Сергія Литвина не привезли в «Берег» — цього не дозволила Коваль.

Зустріч організували в невеликій кімнаті місцевого відділку, за присутності слідчої, адвоката Литвина, адвоката Арсена й Мартиної юристки на відеозв’язку. Формально це не був допит у класичному сенсі — радше контрольована очна розмова за згодою сторін, із фіксацією кожного слова.

Марта довго вагалася, чи їхати. Не з етичних причин — з тілесних.

Після прогулянки ребра знову боліли, голова трохи гуділа, а думка про зустріч із людиною, яка зібрала на неї папку, підготувала підроблений текст і намагалася перетворити її на інструмент своєї помсти, викликала холод у долонях.

Арсен не сказав «не їдьте». Замість цього він запитав:

— Що вам потрібно, щоб вирішити?

Це було правильне питання. Вона відповіла:

— Десять хвилин без чужих думок.

Він вийшов, Олена теж.