Розділ 10. Наступного ранку

Наступного ранку Марта вже сорок хвилин дуже професійно не думала про поцілунок. Їй нагадували про нього власні губи в дзеркалі, тепло в грудях і пам’ять про Арсенову долоню вище забитих ребер. На столі не було записки від нього. Це правильно — і трохи дратувало. Він не перетворив ранок на продовження вечора, залишивши їй простір саме тоді, коли хотілося, щоб його стало менше.

Натомість лежала записка Назара: «Сніданок у їдальні. Пан Воронський уже їв. Так, я сам здивований. Ні, це не через вас. Майже». Марта засміялася й пішла снідати. Їдальня більше не завмирала при її появі. Аня помахала ложкою, Павло доповів, що роутер у новому кабінеті «досі морально чистий», а Галина поставила біля Марти додаткові серветки — місцевий знак прийняття. Назар приніс омлет і ковзнув по ній надто уважним поглядом. — Ви виглядаєте так, ніби спали.

— Це звинувачення?

— Комплімент. І не дивіться на тарілку з підозрою: це не романтичний сніданок, це білок.

— Ви вмієте зруйнувати атмосферу.

— Я будую здорову. — Назар пішов на кухню саме тоді, коли до їдальні зайшов Кирило.

На загальне «доброго ранку» він озирнувся з удаваним подивом. — Ого. Мені вже відповідають без страху.

— Сарказм буде після кави, — пообіцяла Аня.

Кирило сів навпроти Марти, скуштував каву й скривився. — Це міцніше, ніж моя воля жити.

— Ваша воля потребує підсилення! — гукнув Назар із кухні.

— Сьогодні даєте свідчення? — спитала Марта.

— Об одинадцятій. З адвокатом, без Арсена, без мами й, по можливості, без втечі через вікно. — Жарт не сховав усього обличчя, як раніше. — Учора написала Оля. Доїхала й попросила не відповідати.

— Ви послухали?

— Після двадцяти відповідей у голові й трьох у нотатках. Навіть «добре» видалив. Не маю права робити з її повідомлення шанс для себе. Але радий знати, що вона десь є. Не для мене — просто є.

Марта дала цим словам кілька секунд тиші. Кирило допив каву й уже біля дверей додав:

— Арсен сьогодні виглядав живим. Не щасливим — живим. Давно такого не бачив. Не дайте йому зробити з цього нову релігію провини.

— Я не керую вашим братом.

— Знаю. Але блокнотом ударити можете.

Коли він пішов, Марта ще трохи посиділа над порожньою чашкою. Вона не хотіла ставати причиною Арсенового життя. Хотіла бути поруч, поки він учиться жити сам. Різниця була тонкою, але важливою.

У західному кабінеті чекала робота: розкласти свідчення персоналу, позначити уточнення для слідства й відокремити фрази, які можна використати лише з дозволу. Мирослава заборонила брати нові інтерв’ю до завтра, і цього разу Марта не сперечалася.

Галина, Паламарчук, Аня, Марина — різні уривки однієї ночі й різні форми мовчання. Марта не робила з них символів. Галина промовчала. Паламарчук виконав наказ. Марина видалила журнал, але сім років зберігала фотографію. Жоден учинок не ставав чистішим від красивого підзаголовка. Після двох невдалих варіантів вона залишила назву: «Уривки, яких не мало бути достатньо» — і написала про владу, що ходить домом через накази, службові чати, інтонації та звичку не ставити запитань. Після катастрофи правду все одно доводиться складати з того, повз що всі пройшли.

Це вже був голос книги — не роману й не газетного розслідування, а чогось точнішого між ними. Задзвонила Коваль. Ірина Ставнича через адвоката погодилася дати письмові пояснення: вона передала Руденку старі матеріали Марти нібито для оцінки професійної придатності до кризового проєкту. За її словами, Влад переконав її, що авторка дала усну згоду.

— Усну, — повторила Марта. — Зручно.

— Ваша юристка отримає копію. Реагувати зараз не потрібно.

— Я й не буду. Але внесіть до протоколу: жодної згоди я не давала. У нашій сфері постійно перекидають одне одному портфоліо, чернетки, «приклади стилю». Тому вкрасти чужий голос легко назвати професійним обміном.

Коваль пообіцяла зафіксувати її слова. Після дзвінка Марта відчула не шок, а втому від людей, які називали згодою те, про що ніколи не питали. У файлі «Моя версія» вона лишила один рядок: «Згода, якої ніхто не чув, — вигадка того, кому було зручно не питати». На терасі пахло вологим каменем. Марта стояла під низькими хмарами, доки дихання не вирівнялося, і вперше чесно визнала: зараз їй хотілося побачити Арсена. Потім повернулася до кабінету. Не для рішення й не для помсти Ірині — просто щоб не бути самій. Різницю між підтримкою і втечею в чужу присутність Марта ще не завжди розрізняла, тому написала Мирославі.

Відповідь прийшла швидко: «Назвіть, чого просите. “Побудь поруч, не вирішуй”. І пам’ятайте, що людина може зараз не могти». Марта стерла три обережні варіанти й надіслала Арсену правду: «Коваль повідомила нові пояснення Ірини. Я зла й виснажена. Якщо можете, зайдіть на десять хвилин. Нічого не вирішуйте. Просто побудьте поруч».

«Можу. Буду за дві хвилини». Арсен постукав вчасно.

— Заходьте.

Він прийшов без таці й документів, поглядом запитав про крісло біля дверей.

— Ближче, — сказала Марта. — Але не за мій стіл.

Арсен сів біля вікна. — Коваль розповіла про Ірину?

— Вона нібито повірила в мою усну згоду. Найгірше, що могла повірити щиро.

— Щирість не створює згоди там, де її не було.

Фраза виявилася простішою за всі професійні пояснення. Марта сіла на широкий підвіконний виступ навпроти нього.

— Я боялася вам писати. Не хочу тягнутися до вас щоразу, коли болить.

— А іноді?

— Іноді, мабуть, можна. Якщо обидва розуміють, що відбувається.

— Тоді домовимося: ви кажете, чого просите. Я кажу, чи можу це дати. Відмова не означає відмови від вас, а згода не виставляє рахунку.

— Надто юридично.

— Зате зрозуміло.

— Правило взаємне, Воронський.

Арсен помовчав. — Після вчорашнього це звучить безглуздо, але я хочу потримати вашу руку.

— Трохи безглуздо, — погодилася Марта й сама простягнула долоню.