Розділ 8. Західний кабінет

Уранці Марту розбудив сміх у коридорі — жіночий, потім чоловічий. За останні дні у «Березі» він звучав рідше за пожежну сигналізацію, тож вона кілька секунд просто слухала. Під ребрами ще тягнуло, але вже без гострого болю.

Першу розмову з персоналом Марта переставила на дев’яту, а нотатки розклала за іменами, без кольорових символів та психологічних категорій. Мирослава принесла каву й перевірила розклад. — Три інтерв’ю. Уже краще.

— Я вмію рахувати.

— Учора це було неочевидно. Ще одне: якщо вам сподобається чужа фраза, спершу спитайте дозволу. Правда не скасовує авторського апетиту.

Марта повільно відклала ручку.

— Ви вважаєте, що я можу привласнити свідчення?

— Вважаю, що це може зробити будь-який автор, особливо переконаний у добрій меті.

Влучну репліку Марта записувати не стала.

— Дякую за пораду, я її врахую.

Біля дверей Мирослава додала:

— Щодо Арсена порад у мене немає. Лише не маскуйте особисте робочою етикою й навпаки.

— А я вже майже допила каву без втручання в приватне життя.

— Завтра спробуємо знову. Сьогодні — сніданок.

Після її виходу Марта прибрала з плану два ефектні, але чужі формулювання й пішла до їдальні. Неприємно, зате чесно.

_________________________________________________________

Першою на розмову того дня прийшла молода офіціантка — Аня. Їй було двадцять два, і вона працювала в «Березі» лише пів року. Пожежі вона не бачила, старих Воронських майже не знала, Ладу — лише з портрета, Олю — із шепоту за спинами, а Тамару — з тих моментів, коли та проходила холом і змушувала персонал автоматично випрямляти спини.

— Я не знаю, чи мені є що сказати, — почала Аня.

Це була фраза, з якої часто починалося найважливіше.

— Тоді можна просто поговорити про те, як ви відчували цей дім до останніх подій.

Аня подумала.

— Красивий. Дуже. Я спочатку пишалася, що мене взяли. Мама всім казала, що я працюю в «Березі». У нас у місті це звучало майже як «у Європі».

— А потім?

— Потім я зрозуміла, що тут краса як форма дисципліни.

— Можна записати?

Аня здивувалася, ніби не очікувала, що сказала щось значуще.

— Так.

Марта записала.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… якщо все так красиво, то ти ніби не маєш права бути незручною. Не маєш права голосно поставити чашку, заплакати в підсобці, сказати, що тобі страшно йти темним коридором, бо це ж «Берег», тут усе бездоганно. І гості такі. Вони платять за красу, а ти маєш її не псувати.

— А родина?

Аня знизала плечима.

— Вони теж частина краси. Були. Пан Арсен — похмурий, але красивий, вибачте. Пан Кирило — як із реклами дорогого алкоголю, теж вибачте. Пані Тамара — як музей, у якому не можна дихати. Портрет Лади — взагалі. Усі такі, ніби не для реального життя.

Марта писала швидко.

— А зараз?

Аня задумалася.

— Зараз вони стали страшнішими. Але якось… реальнішими. Пан Кирило вчора сам попросив у мене чай, а потім сказав «будь ласка» так, ніби вчився. Пан Арсен вранці ніс яблука.

Марта застигла.

— Ви бачили?

— Так. Усі бачили.

О ні. Аня, здається, зрозуміла по її обличчю й поспішила додати:

— Не те щоб усі обговорювали.

Аня почервоніла.

— Добре, трохи обговорювали. Але добре! Ну… не погано. Просто це було дивно. Наче в готелі вперше хтось зробив щось маленьке без розпорядження.

Вуха теплішають. Професійно. Дуже професійно, Марто.

— Повернімося до краси як дисципліни, — сказала вона.

Аня усміхнулася.

— Добре, давайте повернемося.

Після Ані прийшов технік Павло. Він був років сорока, говорив коротко, нервово постукував пальцями по столу й весь час просив «не писати так, ніби я щось там герой». Він розповів про стару внутрішню систему, про неактивні лінії, про те, що Сергій Литвин справді знав готель краще за більшість чинних співробітників.

— Він міг зайти майже куди завгодно, — сказав Павло. — Але не тому, що мав ключі. Радше просто знав, де ключі не потрібні.

Це теж було цікаве формулювання.

— Ви його боялися? — спитала Марта.

Павло подумав.

— Ні. Поважав. А це іноді схоже, якщо людина мовчазна й зла.

— Він був злий?

— Завжди. Але тихо. Як старий кабель під напругою. Виглядає звичайно, а торкнешся — приб’є.

Марта записала, отримавши згоду.

— Ви знали, що він пов’язаний із родиною?

— Ні. Але думав, що в нього тут щось особисте. Бо людина так не дивиться на будівлю, де просто працює. Він дивився на «Берег», як… як на дім, у який його не пустили ночувати.

Марта зупинила ручку. У цих уривках Сергій ставав дедалі складнішим. І це теж було небезпечно. Бо складність месника може дуже легко перетворитися на виправдання, якщо авторці подобається драматична симетрія.

Вона зробила на полях позначку: Не романтизувати Сергія. Його біль реальний. Його вибір — теж. Третьою бесідою на неї чекала колишня адміністраторка Марина, яка працювала в «Березі» в ніч пожежі, а за рік звільнилася. Олена знайшла її через старі контакти, та Марина погодилася говорити лише онлайн, і спершу взагалі без відео. Потім врешті-решт вона сама увімкнула камеру. Їй було трохи за сорок, але виглядала старшою — не обличчям, а очима.

— Мені тоді сказали не вносити деякі дзвінки в журнал, — сказала вона після короткого вступу.

Усе всередині зосереджується.

— Хто сказав?

Марина мовчала.

— Якщо не готові назвати…

— Тамара Воронська.

Марта не перебила.

— Я чергувала на ресепшені, але частина внутрішніх дзвінків дублювалася на адміністративну панель. Був дзвінок із кабінету старого Воронського. Потім із північного крила. Потім знову зі старої лінії. Я зробила позначки. Вранці пані Тамара сказала, що журнал треба «очистити від хаосу», бо слідчі все одно не зрозуміють внутрішньої системи.