Розділ 6. Свідки

Уранці Оля поїхала. Без сцен та прощань у холі, без валіз, поставлених посеред мармурової підлоги, без усіх тих красивих деталей, які Марта колись обов’язково використала б у романі, якби не навчилася за ці дні не робити з кожного болю декорацію. Оля зібрала одну невелику сумку. Решта її життя або давно зникла, або лежала в коробках із доказами, або взагалі не вміщалася в речі.

Вона вийшла до машини через бічний вхід. Так сама попросила. Не через страх — принаймні не тільки. Через небажання знову проходити через головний хол, де її могли бачити всі, хто роками звикав до її відсутності. Марта спустилася попрощатися. Арсен теж. Кирило стояв трохи далі, біля сходів, у темному пальті, із руками в кишенях.

Не підходив.

Тільки дивився так, ніби намагався нарешті не вхопити людину поглядом за рукав. Оля помітила його і підійшла сама. Це було її власна маленьке рішення. Або ж, можливо, дуже велике.

Кирило випростався, проте не зробив кроку назустріч.

— Я не знаю, що сказати, — чесно промовив він.

Оля подивилася на нього довго.

— Це, мабуть, найкраще, що ти міг сказати.

Він сумно всміхнувся.

— Нарешті моя безпорадність виявилася корисною.

Вона не засміялася, але кутики губ ледь помітно здригнулися.

— Не псуй момент.

— Вибач.

Вони стояли навпроти без обіймів і обіцянок. Кирило чекав, але Оля не допомогла йому втекти від провини у красиве прощення.

— Я напишу, — сказав Кирило. — Один раз, але не сьогодні. І не з виправданнями — просто напишу. Якщо не відповіси — більше не писатиму.

Оля кивнула.

— Добре.

Він різко вдихнув, ніби це слово вдарило сильніше, ніж відмова.

— Бережи себе, — сказав він.

Оля подивилася на нього майже строго.

— Я спробую не робити це заради когось.

Кирило опустив очі.

— Так. Правильно.

Вона повернулася до Марти.

— Ви напишете мені перед тим, як використовувати мої нотатки? І якщо я скажу ні?

— Обов’язково напишу. І я поважаю ваш вибір, тож якщо відмовите, то ні.

Оля вдивлялася в її обличчя, наче перевіряла, чи немає там прихованої образи, професійного розчарування чи тієї хижої цікавості, з якою журналісти іноді кажуть «я поважаю вашу приватність», але вже подумки перетворюють її на ефектний розділ. Не знайшла.

— Дякую за це, — сказала вона.

Потім раптом обійняла Марту — обережно, пам’ятаючи про ребра. Марта спершу завмерла, а тоді відповіла на обійми. Оля пахла чистою вовною, холодним повітрям і чимось дуже простим — милом, мабуть. Жива жінка, не привид. Коли вона відступила, очі в неї були вологі.

— Не робіть із мене сильну, — попросила Оля. — Із Лади теж. Із себе таож, якщо зможете.

— Обіцяю не прикрашати нікого з нас.

Оля всміхнулася одними кутиками губ і сіла в машину, і водій зачинив дверцята.

Арсен стояв поруч із Мартою. Мовчав, хоча й не робив із цього мовчання ритуалу. Але коли машина рушила, Марта побачила, як його плечі ледь опустилися — ніби з дому винесли не тягар, а щось крихке, що він боявся знову розбити своєю присутністю. Кирило дивився вслід машині ще довго після того, як вона зникла за поворотом. Потім сказав:

— Я думав, буде боляче інакше.

Арсен повернув до нього голову.

— Як?

— Гучніше.

Ніхто не відповів, бо всі розуміли, що біль дуже часто виявлявся тихим. Кирило зітхнув.

— Піду дам свідчення. Поки не придумав спосіб втекти в дотепність.

— Кириле, — сказав Арсен.

Той озирнувся.

— Що?

Арсен помовчав.

— Я поруч, якщо треба.

Кирило дивився на нього кілька секунд. Потім усміхнувся. Без гри.

— Знаю. І вдячний тобі за це, брате.

Він пішов, а Марта з Арсеном залишилися біля бічного входу. Ранок був холодний і ясний, а море після дощів стало темно-синім, майже сталевим. Повітря пахло мокрим каменем і сіллю.

— Як думаєте, вона повернеться? — спитав Арсен.

— Не знаю. Хотілося б. Але якщо це буде не заради нас.

Він прийняв відповідь без заперечень, і Марта глянула на нього з легкою посмішкою.

— Прогрес, Воронський.

— Болючий.

— Іншого вам поки не видали.

Він стояв поруч, не торкаючись її. Але відстань між ними вже не була захистом від близькості. Швидше формою поваги до неї.

Марта раптом подумала, що дуже хоче взяти його за руку, та не взяла. Не тому, що не можна, а тому що хотіла спочатку зрозуміти, чи це бажання від тепла моменту, від суму за Олею, від вдячності, від власної втоми, чи справді від нього. Тому поки вона просто дала цьому бажанню побути — і не виконаним й не вигнаним. Це теж було новим. Арсен не квапив. Можливо, теж щось учився не робити.

_________________________________________________

Перші розмови з персоналом почалися після обіду. Марта наполягла, що це не будуть «інтерв’ю» в журналістському сенсі. Жодних диктофонів одразу, жодної вимоги згадати більше, ніж людина готова. Жодних «а що ви відчували». Спершу — зустріч, пояснення, право відмовитися, право говорити анонімно, право попросити зупинити розмову.

Для цих зустрічей Олена організувала маленьку кімнату біля бібліотеки. Просто світле приміщення із круглим столом, чайником, водою, коробкою серветок і вікном у сад.

— Серветки — це занадто? — спитала Олена, коли вони зайшли.

— Ні. Але поставте не в центрі, а збоку. Щоб людина могла взяти, якщо захоче, і не відчувала, що від неї очікують сліз.

Олена мовчки переставила. Потім сказала:

— Я б про це не подумала.

— Я б раніше теж.

Першою прийшла Галина — покоївка років п’ятдесяти, невисока, з натрудженими руками й обличчям людини, яка все життя вміла ставати непомітною в кімнатах інших людей. Вона сіла на край стільця і не зняла куртку. Марта це помітила й не попросила.

— Я можу просто послухати, — сказала вона. — Ви не зобов’язані говорити нічого, якщо передумаєте.