Доля

     — 4 дні пройшло відколи ти почав розгадувати? Знайшов щось?

     Гон Шен сидів за столом, слухаючи, що йому говоритиме брат.

     Кухня тхнула дитинством. Палали на плиті — засмальцованою пательнею — давнішні спогади. Їх уносило протягом, скрізь прочинену шибку.

     — Братику? Щось вже знайшов?

     — Поки що ні.

     Ліу Ян поставив на чабань блюдце з гербатом, і поглянув на Гон Шена, розуміючи сум в його очах,  і тужив разом з ним, намагаючись розділити його журбу.

     — Що сталося, братику?

     — Я не можу зрозуміти, що маю знайти. Я просто не розумію. Я обійшов цілий світ в пошуках скарбів, не збагнувши, куди я ходив. — Нарешті дочекавшись запитання брата, нестримано почав хлопець. — Я пішов до села, і не знайшов там нічого. Тоді ліс, і… Повертаючись з лісу я промочив твою мапу, і фарби… попливли. — Гон Шен мало не ридаючи, схопив себе руками, і закрив ними обличчя.

     — Братику, ти чого? Фарби на те і фарби, щоб ними малювати. Розкажи, що сталося? Ти такий блідий повернувся, що ніби демона зустрів! Їй Богу! — засміявся Ліу Ян, і відразу затих, побачивши Гон Шенове зніяковіння.

     За вікном похилилися берізки. Сонце відступило, запускаючи загадкові відображення, стомленими променями у шибку.

     За вікном — садок, манив його спогадами. Дерева які колись, ще на фотографіях — були ростками — у вікні височіли, підтримуючи на собі вічне небо, спускаючи з себе плоди років. Їх вже не доглядають, не вимащують вапном, не заливають водою; полишили самих, у світі незгоди. В печалі стугоніли їх коріння. Їх вода обмиє, і потече у далекі річки. А ті несуть її, світ за очі, не бачать білого дня, не забувають, і постійно втікають, здобуваючи ростки печалі на новій землі. І в печалі не знайдуть старих слів, адже це вже буде новий світ. І спогади тут будуть зайві. Не буде старих дерев у світі, їх пустять на дрова, на благо святого, дикого людства.

     Гон Шен розповів брату усе, що з ним сталось. Він думав, що той йому не повірить, але навпроти — він знову, і знову вгадував наступні слова.

     — Часом, для того щоб злагода запанувала в мирі, потрібно щоб вона запанувала в серцях своїх людей.

     — Але ти справді віриш і в духів, і в ту жінку, і в чорта, і змія?

     Ліу Ян лагідно усміхнувся, і зіщурився.

     — Авжеж вірю, Гон Шене. — Наливаючи чай, він підсунув його брату, і налив собі. — У світі стільки проблем. Але люди їх не розуміють, бачать, і не помічають. Їх переповнює гординя. Ніхто не хоче перейматись проблемами, вирішення яких не замінить їм часу, витраченого ними на їх вирішення. Зрештою, проблеми тліють синім вогнем на фоні, і так не кольорового життя, і тоді в них не повірять. Так простіше, авжеж?

     — Але як можна не вірити?

     — Віра як гать, скрізь яку люди намагаються процідити напукле просо — сумніви, не знаходячи умиротворення в зерні, адже не вірять, що з нього буде. Їм не вистачає віри бачити в ньому плодово те поле, яке нагодує їх в світі де пануватиме голод. Не чують і не бачать захованих в світі таємниць. Тому перестають відчувати, перестають бути людьми. Та чи це не та сама риса — позбавлення фарб, що робить людину дорослою?

     Гон Шен махом допив чай, і вийшов з будинку.

     На вулиці його зустрів дід. Він показав йому на хлопчкаків, які прийшли до нього. Їх до нього привела жінка, яку він бачив в печері. Вона усміхнулась, і втекла кудись, що і дід, і самі хлопці її не помітили.

     — Привіт! Ми сьогодні зустріли братів Зеленявих, і вони, уяви собі — не бились! А навпроти. Вони разом, пліч о пліч перекопали город у діда Юри, і баби Мили. Тоді вдвох пішли до церкви — молились!

     Хлопці розповідали це з таким захопленням, що Гон Шен не зміг приховати своєї усмішки.

     — Ще вони… Е, цей. Після молитви церкву оздоблювали. Бо вже валиться. Стара.

     — Ми поцікавились у батюшки, що ж сталося з ними? Відколи це два розбишаки, які колись слово за слово, і починали молотити одне одного — почали Господа боятись, і словом не лаятись?

     — А той знаєш, що відповів? Сказав, що віра в добро наперекір страху і невпевненості, здолала доросле невігластво.

     — От так і сказав! Уявляєш!

     Тоді Гон Шен разом з друзями, пішов до села. Там він зустрів того самого батюшку, і той його памʼятав. Впізнав його, і слабенько всміхнувся.

     — Почекайте мене, я зараз повернусь.

     — Добридень.

     — Вітаю батюшко. Чи можу я у вас поради запитати?

     — Авжеж. Питай.

     — Мені друзі розповіли про те, що з тими парубками сталося.

     — Це завдячуючи тобі, мій юний друже.

     — Але як?

     — Іноді найменші вчинки, але ті, що наповнені мрією — мають найбільше віри.

     — Віри?

     — Віра в праведність і доброту. Твоя мрія розфарбувала їх сірі, буденні дні. Твоя віра в добро підібрала їх незнання. Твоя мрія врятувала їх безнадію, Гон Шене!