Мінтра саме сиділа за кухонним столом, переглядаючи креслення свого поточного проєкту в Бангкоку. Поруч стояла чашка кави, а з вітальні долинав голос Лаліни, яка розмовляла телефоном із Пім.
Звичайний ранок.
Звичайний день.
Принаймні до тієї миті, коли на екрані з'явилося повідомлення від International Heritage Architecture Group.
Тема: Final Employment Offer — International Restoration Project.
Мінтра перестала рухатися.
Вона прочитала тему листа ще раз.
Потім відкрила його.
Шановна пані Чантхара!
Ми раді запропонувати вам посаду керівниці міжнародного проєкту з відновлення історичного району в Сінгапурі.
За результатами фінального етапу відбору ваша кандидатура отримала найвищу оцінку серед учасників. Ми були вражені вашою професійною компетентністю, здатністю працювати зі складними реставраційними завданнями та розумінням соціальної цінності історичної спадщини.
Мінтра відчула, як серце почало битися швидше.
Вона продовжила читати.
Контракт передбачає початковий термін роботи два роки з можливістю продовження. Упродовж перших шести місяців очікується ваша постійна присутність у Сінгапурі. Надалі графік роботи може бути переглянутий залежно від етапу проєкту.
Ми пропонуємо конкурентну заробітну плату, житлову підтримку, медичне страхування та оплачувану щорічну відпустку.
Просимо надати попередню відповідь протягом семи календарних днів. Після цього ми зможемо узгодити дату початку роботи та підписання остаточних документів.
Мінтра дочитала лист до кінця.
Потім повернулася на початок.
Вона отримала роботу.
Ту саму, про яку мріяла ще до того, як дізналася про можливість переїзду.
Масштабний міжнародний проєкт.
Керівна посада.
Команда, яка цінувала її професійний підхід.
Можливість працювати над тим, у що вона вірила.
Вона мала б радіти.
І вона раділа.
Але разом із радістю прийшло інше почуття.
Тепер це була не абстрактна можливість.
Не припущення.
Не розмова про те, що колись може статися.
Перед нею лежала конкретна пропозиція, яка вимагала відповіді.
Шість місяців постійної присутності в Сінгапурі.
Два роки контракту.
Сім днів на рішення.
Мінтра повільно поклала телефон на стіл.
— Ти чого така тиха?
Вона підняла голову.
Лаліна стояла у дверях кухні, тримаючи дві чашки.
— Щось сталося?
Мінтра подивилася на неї.
Вона могла б спочатку обміркувати все сама.
Могла б перечитати контракт, скласти список переваг і недоліків, перевірити фінансові умови.
Могла б відкласти розмову до вечора.
Але вони домовилися інакше.
Не приховувати важливого.
Не ухвалювати рішення одна за одну.
Не перетворювати страх на мовчання.
— Мені надіслали пропозицію, — сказала Мінтра.
Лаліна завмерла.
— Від компанії?
Мінтра кивнула.
Кілька секунд вони дивилися одна на одну.
Потім Лаліна повільно поставила чашки на стіл.
— Ти отримала роботу?
— Так.
На обличчі Лаліни з'явилася усмішка.
Щира.
Яскрава.
Вона обійшла стіл і притиснула Мінтру до себе.
— Кохана! Ти отримала її!
Мінтра обійняла її у відповідь.
— Так.
— Я знала, що вони побачать, наскільки ти хороша!
Лаліна поцілувала її в щоку, потім у губи, потім знову обійняла.
— Я така щаслива за тебе.
Мінтра заплющила очі.
Вона хотіла запам'ятати цю мить.
Тому що Лаліна справді раділа.
Не вдавала.
Не приховувала розчарування за ввічливою усмішкою.
Вона була щаслива, що Мінтра отримала те, до чого прагнула.
І саме від цього Мінтрі ставало ще важче.
Коли Лаліна нарешті відступила, вона помітила її вираз обличчя.
— Що написано в листі?
Мінтра повільно видихнула.
— Контракт на два роки. Перші шість місяців я повинна постійно перебувати в Сінгапурі.
Лаліна перестала усміхатися так широко.
Але не відвела погляду.
— А потім?
— Потім графік можуть переглянути залежно від етапу проєкту. Але це не гарантія, що я зможу часто повертатися до Бангкока.
Лаліна сіла навпроти неї.
— І коли ти повинна відповісти?
— Протягом семи днів.
Лаліна подивилася на чашку перед собою.
Їй здавалося, що вона мала б щось сказати.
Щось правильне.
Щось таке, що допомогло б Мінтрі відчути, що вона повністю підтримує її.
Але всередині вже почало розгортатися інше почуття.
Шість місяців.
Не кілька днів у Сінгапурі.
Не коротка відрядження.
Шість місяців, упродовж яких Мінтра житиме, працюватиме, прокидатиметься й засинатиме в іншій країні.
А потім, можливо, ще півтора року.
Лаліна відчула, як страх повільно стискає груди.
Проте цього разу вона не стала вдавати, що його немає.
— Я хочу прочитати пропозицію, — сказала вона.
Мінтра кивнула й повернула до неї ноутбук.
Вони прочитали лист разом.
Лаліна не перебивала, коли Мінтра пояснювала окремі пункти. Вона запитувала про робочий графік, житло, відпустку, можливість дистанційної роботи на пізніших етапах.
Мінтра відповідала настільки чесно, наскільки могла.
Коли вони закінчили, Лаліна відкинулася на спинку стільця.
— Це велика можливість.
— Так.
— І ти її хочеш.
Мінтра подивилася їй в очі.
— Так.
Лаліна кивнула.
Потім повільно промовила:
— Тоді нам потрібно серйозно поговорити.
Вони вийшли на балкон після обіду.
Небо над Бангкоком було затягнуте хмарами, а вдалині чулося гудіння транспорту. На сусідньому балконі хтось поливав рослини, і вода тонкою цівкою стікала на підлогу.
Мінтра стояла біля перил.
Лаліна сиділа на невеликому диванчику, підібгавши ноги.
Вони вже давно мали поговорити.
Але тепер, коли рішення стало реальним, жодна не знала, з чого почати.