4

Не тому, що доводилося рано прокидатися після вихідних. І не тому, що продюсерка Пім щотижня приносила їй список тем, які, на її думку, мали зробити нічне шоу ще популярнішим.

Вона не любила понеділки, тому що саме в понеділок їй найчастіше хотілося змінити власне життя.

Звільнитися з радіостанції. Поїхати до моря. Відкрити маленьку кав'ярню десь на півдні Таїланду й більше ніколи не говорити в мікрофон.

А потім наступала ніч, вона надягала навушники, запалювала червона лампочка ON AIR — і всі ці думки зникали.

Їй подобалося бути голосом, який люди впізнавали навіть посеред натовпу.

Їй подобалося отримувати листи від незнайомців, які зізнавалися, що її слова допомогли їм пережити найважчі ночі.

Їй подобалося бути потрібною.

Тільки ось сама вона давно не дозволяла нікому бути потрібним їй.

— Ти знову усміхаєшся телефону.

Голос Пім вирвав Лаліну з роздумів.

— Я не усміхаюся.

— Звичайно. Ти просто дивишся на екран так, ніби там написали твоє ім'я в заповіті мільйонера.

Лаліна заблокувала телефон.

— Ти сьогодні особливо дратівлива.

— А ти особливо підозріла.

Пім сіла на край столу й подивилася на подругу.

— Це Мінтра?

— Що — Мінтра?

— Жінка, через яку ти останні три дні питаєш мене, чи затверджений графік реставрації.

Лаліна повільно повернула голову.

— Я працюю над проєктом. Мені потрібна інформація.

— Ти ведуча радіо, Лаліно. Твоя робота — говорити з людьми, а не перевіряти, коли архітекторка прийде на будівельний майданчик.

— Я допомагаю команді.

— Ти вчора попросила мене дізнатися, чи любить Мінтра жасминовий чай.

Лаліна відкрила рот.

Закрила.

Потім забрала зі столу папку.

— У мене ефір.

— Звісно, люба. Біжи. А я поки що спробую з'ясувати, чи існує в Таїланді весільний організатор, який працює з безнадійними випадками.

— Пім!

Сміх продюсерки супроводжував Лаліну аж до дверей.

І вперше за довгий час вона не могла зрозуміти, що саме її дратує більше: жарти подруги чи те, що в них було надто багато правди.

Того вечора Лаліна закінчила ефір раніше.

Вона могла повернутися додому, прийняти душ і провести залишок вечора з книжкою. Могла зателефонувати матері, яка вже кілька тижнів натякала, що доньці час подумати про особисте життя.

Натомість Лаліна опинилася в невеликій кав'ярні неподалік від старої будівлі, яку вони реставрували.

Вона переконувала себе, що просто хотіла випити кави.

Тут справді була хороша кава.

І приємна музика.

І столики біля вікон, з яких відкривався вид на вечірній Бангкок.

Але коли двері кав'ярні відчинилися, Лаліна підняла голову настільки швидко, що мало не впустила телефон.

Усередину зайшла Мінтра.

Чорна сорочка, темні штани, волосся зібране в недбалий хвіст. На плечі висіла сумка, а в руці вона тримала складену парасольку.

На обличчі — звичний вираз людини, яка не збирається витрачати час на дурниці.

Лаліна відчула, як усередині щось радісно ворухнулося.

О ні.

Мінтра помітила її не відразу.

Вона підійшла до стійки, замовила американо, а потім повернулася до зали.

Їхні погляди зустрілися.

Мінтра ледь помітно здивувалася.

Лаліна усміхнулася.

Архітекторка не усміхнулася у відповідь.

Але й не відвела погляду.

Цього виявилося достатньо, щоб Лаліна відчула себе так, ніби щойно виграла щось надзвичайно важливе.

Мінтра підійшла до її столика.

— Ти переслідуєш мене?

Лаліна підняла брови.

— Вибач?

— Спочатку радіостанція. Потім будівля. Тепер кав'ярня, де я буваю після роботи.

— Можливо, це ти переслідуєш мене.

— Я прийшла сюди першою.

— А я замовила каву першою.

— Це не аргумент.

— А я й не намагалася тебе переконати.

Мінтра подивилася на неї кілька секунд.

Потім, на власне роздратування, усміхнулася.

Лише кутиками губ.

Лаліна помітила.

Звичайно, помітила.

Вона запам'ятовувала найдрібніші зміни в голосах слухачів, тому не могла не помітити, коли жінка, яка зазвичай трималася відсторонено, раптом ставала трохи м'якшою.

— Тут вільно? — запитала Мінтра, дивлячись на стілець навпроти.

Лаліна подивилася на порожнє місце.

— Ні. Я чекаю на дуже важливу людину.

— Тоді не заважатиму.

Вона вже розвернулася, коли Лаліна додала:

— Але якщо ця людина не прийде, я можу дозволити тобі посидіти.

Мінтра зупинилася.

Повільно повернула голову.

— Ти завжди така нестерпна?

— Лише коли мені цікава співрозмовниця.

Цього разу Мінтра не змогла приховати усмішку.

Вона сіла.

І Лаліна раптом зрозуміла, що вечір, який вона планувала провести наодинці, щойно став найкращою частиною її тижня.

Перші десять хвилин вони говорили про роботу.

Мінтра пояснювала, чому не можна поспішати з реставрацією старих дерев'яних конструкцій. Лаліна слухала, ставила запитання й час від часу дивувалася, наскільки захоплено архітекторка розповідає про речі, які більшість людей навіть не помічала.

— Тобто ти справді можеш подивитися на стару стіну й зрозуміти, що відбувалося в будинку п'ятдесят років тому? — запитала Лаліна.

— Не зовсім.

— Шкода. Я вже уявила, як ти розкриваєш злочини за допомогою тріщин у штукатурці.

Мінтра тихо засміялася.

— Ти надто багато дивишся детективів.

— А ти надто серйозно ставишся до життя.

— Хтось повинен.

— Чому?

Запитання прозвучало несподівано.

Мінтра відвела погляд до вікна.

За склом повільно рухалися автомобілі. Десь неподалік продавець вуличної їжі розкладав продукти, готуючись до вечірнього напливу відвідувачів.

— Тому що, коли ніхто не ставиться до життя серйозно, усе розвалюється, — нарешті відповіла вона.

Лаліна не стала жартувати.

Вона помітила, як змінився голос Мінтри. Як та перестала дивитися їй в очі. Як пальці міцніше обхопили чашку.