2

У п'ятницю Мінтра приїхала на зустріч на десять хвилин раніше.
Вона не любила запізнюватися й не любила, коли інші запізнювалися теж.
У невеликій переговорній кімнаті вже сиділи троє людей. На столі стояли чашки з кавою, а біля вікна лежали зразки матеріалів для майбутнього інтер'єру.
— Пані Чантхара? — привіталася молода жінка. — Дякую, що прийшли. Я Пім, продюсерка радіостанції.
— Рада знайомству.
— Наша ведуча трохи затримується. У неї був ранковий ефір, а потім інтерв'ю.
Мінтра кивнула.
— Нічого страшного.
Вона відкрила папку з кресленнями.
— Я підготувала три варіанти планування. Перший зберігає оригінальну структуру приміщення. Другий передбачає більше простору для гостей. Третій...
Двері відчинилися.
— Перепрошую за запізнення.
Мінтра продовжувала дивитися на креслення.
— Ми вже почали, — відповіла Пім. — Лаліно, це Мінтра Чантхара, архітекторка проєкту.
— Розумію. Дуже приємно.
Голос.
Мінтра перестала перегортати сторінки.
Вона знала цей голос.
Знала його настільки добре, що могла б упізнати серед шуму натовпу, музики й дощу.
Повільно підняла голову.
І побачила її.
Лаліна стояла біля дверей у світлій блузці й темних штанах. Чорне волосся спадало на плечі, а на зап'ясті поблискував тонкий срібний браслет.
У реальному житті вона здавалася зовсім іншою.
Не голосом у навушниках.
Не жінкою з фотографії на сайті.
Живою.
Надто живою.
Лаліна усміхнулася й простягнула руку.
— Лаліна Вірасак.
Мінтра дивилася на її долоню секунду довше, ніж належало.
Потім потиснула її.
— Мінтра Чантхара.
Їхні пальці торкнулися.
Звичайний жест.
Короткий.
Нічого особливого.
Але Мінтра раптом відчула запах жасмину, змішаний із чимось свіжим, схожим на дощ.
Лаліна відпустила її руку.
— Мені сказали, ви врятуєте нашу стару будівлю.
— Я не рятую будівлі. Я відновлюю їх.
— У чому різниця?
— Рятувати означає не дати чомусь загинути. Відновлювати — дати можливість жити далі, не стираючи минулого.
Лаліна на мить замовкла.
Потім усміхнулася.
— Гарно сказано.
— Це не поезія. Це моя робота.
— А хіба одне заважає іншому?
Мінтра подивилася на неї.
Темні очі ведучої виявилися теплішими, ніж на фотографіях.
— Ми можемо почати? — запитала архітекторка.
Лаліна тихо засміялася.
І Мінтра знову впізнала той самий звук.
Тепер він був поруч.
Не через радіоприймач.
Не в нічній тиші.
Просто тут.
За кілька сантиметрів від неї.
І раптом Мінтра зрозуміла, що всі ці місяці вона не уявляла, якою буде ця жінка.
Вона лише уявляла її голос.
Але голос не розповів їй найголовнішого.
Про те, як Лаліна дивилася на людей, коли уважно слухала.
Як ледь помітно кусала нижню губу, читаючи документи.
Як торкалася пальцями чашки, коли замислювалася.
І як усміхалася, коли хтось говорив щось несподіване.
Мінтра відвела погляд.
Це буде проблемою, — подумала вона.
І вперше за довгий час її думки виявилися абсолютно правильними.