1

— Ви запізнилися на сім хвилин.
Мінтра навіть не підняла голови.
Вона стояла посеред старої будівлі в районі Сілом, тримаючи в руках креслення. Крізь високі вікна проникало ранкове світло, освітлюючи потерті дерев'яні балки й стіни, які потребували реставрації.
Навпроти неї стояв представник власника будівлі.
Він нервово поправив краватку.
— Перепрошую. Рух у Бангкоку...
— У Бангкоку завжди рух, — спокійно відповіла Мінтра. — Саме тому люди домовляються про час заздалегідь.
Чоловік винувато кивнув.
Мінтра повернулася до креслень.
Вона любила старі будівлі.
Вони не намагалися приховати, що пережили багато років. Їхні тріщини розповідали історії, деревина пам'ятала дотики чужих рук, а кожна подряпина свідчила про те, що тут колись хтось жив.
Їй подобалося відновлювати те, що інші вважали зіпсованим.
Можливо, тому що сама вона ніколи не почувалася цілісною після того, як її залишили.
— Нам потрібно обговорити ще одну деталь, — сказав чоловік. — Власник хоче, щоб у відреставрованій будівлі було приміщення для невеликої радіостудії.
Мінтра нарешті подивилася на нього.
— Радіостудії?
— Так. Планується культурний проєкт. Нічні ефіри, інтерв'ю, музика. Щось на кшталт простору для мистецтва й місцевої спільноти.
Вона зітхнула.
— Це збільшить вартість проєкту.
— Ми розуміємо.
— І потребуватиме додаткової звукоізоляції.
— Так.
— Тоді надішліть мені технічні вимоги.
— Звичайно. До речі, у п'ятницю відбудеться зустріч із представниками радіостанції. Було б добре, якби ви прийшли особисто.
— Надішліть адресу.
Мінтра повернулася до роботи.
Для неї це була лише чергова будівля.
Черговий контракт.
Чергові люди, які хотіли перетворити старе приміщення на щось сучасне.
Вона ще не знала, що ця зустріч стане початком найбільшої зміни в її житті.
Увечері Мінтра повернулася додому після дев'ятої.
Вона скинула туфлі біля дверей, зняла піджак і попрямувала на кухню.
Її квартира була просторою, але майже порожньою. Світлі стіни, темні меблі, кілька картин і багато книг. На підвіконні стояла рослина, яку вона постійно забувала поливати.
Мінтра поставила чайник.
Телефон завібрував.
Повідомлення від колеги:
«Не забудь про зустріч у п'ятницю. Там буде головна ведуча радіостанції. Кажуть, у житті вона така ж чарівна, як і в ефірі».
Мінтра скривилася.
«Мені байдуже», — відповіла вона.
Колега майже миттєво написав:
«Тоді чому ти щоночі слухаєш її шоу?»
Мінтра завмерла.
Потім повільно набрала:
«Я слухаю, бо в неї приємний голос».
Відповідь прийшла одразу.
«Звісно. А я щоночі слухаю прогноз погоди, бо люблю метеорологію».
Мінтра поклала телефон екраном донизу.
— Нестерпна людина, — пробурмотіла вона.
Але коли чайник закипів, вона все-таки ввімкнула радіо.
— Доброї ночі, Бангкоку.
Голос Лаліни пролунав у квартирі.
Мінтра завмерла біля кухонної стільниці.
— Сьогодні я хочу поговорити про очікування. Про ті моменти, коли ми чекаємо, що хтось зателефонує. Напише. Повернеться. А потім переконуємо себе, що нам це більше не потрібно.
Мінтра заплющила очі.
— Можливо, найскладніше в тому, щоб відпустити людину, — продовжувала Лаліна, — це перестати уявляти, що одного дня вона постукає у ваші двері й скаже саме ті слова, яких ви чекали.
Чайник клацнув.
Мінтра не поворухнулася.
— Я думаю, одного дня ми перестаємо чекати, — тихо промовила ведуча. — Але це не означає, що ми перестаємо пам'ятати.
Мінтра повільно сіла на стілець.
Вона не любила цю жінку.
Не знала її.
Не мала жодного права відчувати, ніби її розуміють.
Але іноді їй здавалося, що Лаліна бачить її краще, ніж люди, які сиділи поруч із нею за одним столом.
— На сьогодні все, — промовила ведуча наприкінці передачі. — Бережіть себе. І не забувайте: ви заслуговуєте на любов, у якій не потрібно благати про присутність.
Музика повільно заповнила кімнату.
Мінтра дивилася на радіо.
— А ти сама в це віриш, Лаліно? — запитала вона.
Звісно, відповіді не було.
Лише музика.
І тиша, яка цього вечора здавалася трохи менш самотньою.