Арія
Сидячи біля потріскуючого вогнища, я дивилася на обличчя жінок, які стали моєю новою родиною. Їхні очі, колись сповнені страху, тепер випромінювали рішучість.
— Ми не можемо вічно ховатися, Арію, — тихо сказала Тейла, підкидаючи у вогонь сухі гілки. — Вони нас знайдуть.
— Знаю, Тейло, — відповіла я, обводячи поглядом наш нехитрий табір. — Тому ми не просто ховаємося. Ми будуємо свій дім. Місце, де нас ніхто не зможе знову ув’язнити.
— Вільний дім для вільних жінок, — мрійливо промовила Селеста, обіймаючи себе руками.
— Саме так, Селесто, — підтвердила я. — Разом ми зможемо все.
Чутки про нашу втечу ширилися підпільно. Одного вечора до нашого табору прийшла злякана дівчина, яку привела одна зі старих служниць Дому Очікувань, що співчувала нам.
— Мене звати Ліра, — прошепотіла вона, тремтячи всім тілом. — Я чула… про вас. Я теж хочу бути вільною.
Я підійшла до неї, обійнявши за плечі. — Ти в безпеці, Ліро. Тут ти знайдеш свій дім.
Міла скептично оглянула новоприбулу. — Ще одна годувальниця для нашої лісової братії. Сподіваюся, ти хоч щось вмієш, крім плакати.
— Міло, будь ласка — докорила їй Селеста.
— Нічого — тихо сказала Ліра. — Я вмію шити і знаю деякі цілющі трави.
— Чудово, Ліро — усміхнулася я. — У нас кожна рука знадобиться.
_________________
Ми працювали пліч-о-пліч, облаштовуючи наш табір.
— Тут буде наша головна хатина — показувала Тейла на міцне дерево з розлогим гіллям. — З нього буде гарна оглядова позиція.
— А тут ми посадимо невеликий город — запропонувала Селеста, показуючи на сонячну галявину. — Якщо знайдемо насіння.
— Правила будуть прості — оголосила я під час нашої першої спільної вечері. — Рівність. Взаємодопомога. Кожен голос має значення. Ми вирішуємо все разом.
— І ніяких чоловіків? — з сарказмом запитала Міла.
— Поки що ні, Міло, — відповіла я. — Нам потрібно зміцніти, навчитися довіряти одна одній. Потім побачимо.
Наші вилазки ставали все сміливішими.
— Я дізналася про покинутий склад з інструментами неподалік, — шепотіла Міла, розкладаючи карту на землі. — Можемо спробувати дістатися туди вночі.
— Це ризиковано, — засумнівалася Селеста.
— Ризик — це частина нашого нового життя, Селесто, — відповіла Тейла, перевіряючи свій саморобний спис. — Але ми будемо обережні.
Одного разу нам вдалося звільнити ще трьох дівчат, яких утримували в одному з віддалених маєтків.
— Дякую вам, — плакала одна з них, обіймаючи мене. — Я думала, що ніколи не виберуся звідти.
— Тепер ти в безпеці, — запевнила її я. — Ти вдома.
Я відчувала, як зростає моя відповідальність за цих жінок.
— Арію, нам не вистачає ліків, — стурбовано сказала Селеста одного ранку. — Запаси закінчуються.
Я задумалася, намагаючись знайти вихід. — Міло, чи є якісь аптеки в покинутих містах, про які ти згадувала?
— Є одна, але вона може бути небезпечною. Там можуть бути мародери.
— Ми підемо разом, — вирішила Тейла. — Ми захистимо тебе, Арію.
Я відчула тепло їхньої підтримки. Вперше в житті я відчувала себе не самотньою.
Наша маленька громада стала маяком надії для інших жінок, які жили в страху та підкоренні.
— Чутки про вас доходять навіть до віддалених поселень, — розповіла нам одна з врятованих дівчат. — Жінки шепочуться про вас, як про легенду.
— Легенду про вільних жінок, — усміхнулася Тейла.
Але наша свобода дратувала наших ворогів.
— Ми бачили розвідників, Арію, — повідомила Міла одного вечора. — Вони шукають нас. Вони знають, що ми тут.
Я стиснула кулаки. — Тоді ми будемо готові зустріти їх. Цей ліс — наш дім. І ми будемо за нього боротися.