Розділ 5

До Зали віял я прийшла без шпильок і з наміром опанувати рівно стільки місцевого етикету, щоб випадково нікого не образити до відкриття переходу, та цей скромний план протримався до моменту, коли я побачила навчальне приладдя.

На стінах висіли сотні віял: паперові, шовкові, дерев’яні, кістяні, з пір’ям і тонкими пластинами кольорового скла. Найбільше займало майже всю дальню стіну. На ньому золотий дракон летів над дванадцятьма квітучими садами.

Ріан чекав біля столу з навчальними зразками. Сьогодні на його графітовій куртці з’явилася вузька срібна застібка, схожа на крило.

— Ви прийшли раніше, — зауважив Ріан, глянувши на годинник біля дверей. — Я вже почав підозрювати, що пані Рема перебільшила ваші труднощі з розкладом.

— Вона сказала, що за наступне запізнення мене внесуть до окремого списку порушниць. Я вирішила не перевіряти, як він виглядає.

— Такого списку немає. Хоча ваша поява змушує замислитися, чи не варто його завести.

— Вона цього не уточнила.

Він узяв невелике синє віяло й розкрив його одним рухом.

— У придворній розмові положення віяла доповнює слова. Закрите в правій руці означає готовність слухати. Розкрите на рівні грудей — увагу. Нижче пояса — бажання завершити розмову.

— А якщо мені просто спекотно?

— У такому разі ви користуєтеся ним повільно й не спрямовуєте край на співрозмовника.

— Хтось справді запам’ятав усе це й вирішив, що так зручніше говорити?

— Люди здатні ускладнити навіть мовчання.

Цього разу я не втримала усмішку. Ріан подав мені віяло.

Матеріал був прохолодним. На синьому шовку тягнулися тонкі срібні лінії. Я повторила положення для уваги, потім — для ввічливої незгоди. Воно відрізнялося від відмови лише кутом зап’ястка.

— Якщо я помилюся на кілька сантиметрів, співрозмовник вирішить, що я відмовила йому назавжди? Чи при дворі все-таки залишили місце для звичайного непорозуміння?

— Розумна людина перепитає словами. Нерозумна образиться незалежно від положення вашого зап’ястка.

— Нарешті правило, з яким я можу працювати.

До зали почали сходитися учениці. Лісандра зупинилася біля столу й уклонилася Ріанові без жодної похибки.

— Магістре Ріане. Пані Коваль, — привіталася Лісандра, бездоганно розділивши увагу між нами.

— Можна просто Мар’яна. Якщо ми кілька років навчатимемося разом, «пані Коваль» швидко набридне нам обом.

— Під час занять звертання є частиною дисципліни. Поза залою я врахую ваше побажання.

Вона сказала це спокійно, без бажання поставити мене на місце. Саме так говорила б людина, яка знає правила й не бачить причини їх обговорювати.

Пані Елара роздала віяла. Мені дісталося те саме синє, з яким я тренувалася. Спочатку ми повторювали окремі знаки. Потім мали провести коротку розмову в парах, використавши по п’ять положень.

Моєю партнеркою стала дівчина на ім’я Ейда. Вона хвилювалася не менше за мене, хоча готувалася до академії кілька років. Перші чотири репліки пройшли вдало. На п’ятій я мала висловити ввічливий інтерес до її провінційного свята.

Я підняла віяло надто високо.

Ейда почервоніла й опустила очі.

— Що саме я щойно їй запропонувала? — запитала я, вже здогадуючись із кольору її щік, що це була не розмова про свято.

— Зустрітися після заходу сонця без супроводу, — пояснила пані Елара. — Для першого заняття це надзвичайно сміливий початок знайомства.

— Ейдо, пробач. Я намагалася ввічливо поцікавитися вашим святом, а не призначити таємне побачення.

— Я зрозуміла, — запевнила Ейда й нарешті підвела очі. — Ви тримали віяло так невпевнено, що я сподівалася саме на помилку.

По залі прокотився сміх. Цього разу засміялася і я, бо обличчя Ейди вже посвітлішало.

— Принаймні цей знак я тепер запам’ятаю назавжди. І, мабуть, не користуватимуся ним без свідків.

Наступним завданням була магічна відповідь. Віяло мало змінити колір, коли положення виконано правильно. Лісандрине стало темно-вишневим із першої спроби. У Наї по краю побігла мідна нитка. Віяло Тавії набуло м’якого зеленого відтінку.

Моє залишилося синім.

Я поправила зап’ясток. Нічого.

— Не тисніть, — сказала пані Елара. — Дозвольте магії пройти крізь предмет.

— Я навіть не знаю, де в мені шукати магію. Ви кажете «дозвольте пройти» так, ніби вона стоїть у черзі й лише чекає дозволу.

— Це не окремий орган, пані Коваль. Не шукайте певної точки. Згадайте відчуття, яке вже супроводжувало ваш дар, і дайте йому напрямок.

Оцінка за вправу мене не хвилювала. А от магія — так.

Учора мої звичайні шпильки пропалили тканину, сьогодні я вже знала, що саме неконтрольований дар був однією з причин, чому мене не випускали саму за межі академії. Якщо я справді проведу тут дванадцять тижнів, хотілося хоча б перестати бути небезпечною що для себе, що для людей.