Розділ 3

Місцевий уклін складався з чотирьох рухів, три з яких я ще могла виконати, якщо не думала про ноги.

На заняття я прийшла не тому, що за одну ніч перейнялася академічним духом. Амелія вранці ще раз підтвердила: доступ до Кристала матимуть учениці, а неконтрольована магія може стати проблемою задовго до відкриття переходу. Тож я вирішила засвоїти рівно стільки місцевих правил, скільки потрібно, щоб прожити тут дванадцять тижнів без якогось чергового обмеження «в моїх же інтересах», нічого не підірвати й повернутися додому.

З поклоном цей план одразу дав тріщину.

Щойно пані Елара вимовляла назву четвертого руху, моє праве коліно опинялося не там, де мало бути, рукав тягнув за собою ліву руку, а голова поверталася до уявного співрозмовника надто рано. Після дванадцятої спроби я остаточно заплуталася в шарах навчальної сукні й наступила на власний поділ.

— Зупинимося, — сказала пані Елара.

Вона не підвищувала голосу, що робило поразку ще виразнішою. Дванадцять учениць уздовж дзеркальної стіни стояли в однаковій вихідній позі. Навіть Ная, яка вранці запізнилася через невдалу зачіску, тримала спину рівно й не хиталася.

Я випросталася й звільнила край сукні з-під туфлі.

— Я зрозуміла принцип. Просто тіло поки не погоджується.

— Принцип поклону полягає в тому, щоб виявити повагу, не створюючи небезпеки для себе та людей поруч.

За спиною хтось тихо засміявся. Пані Елара навіть не повернулася.

— Після обіду повторите послідовність із практичним куратором, — вирішила пані Елара. — Він простежить, щоб ви запам’ятали рухи, а не лише спосіб заплутатися у власній спідниці.

— Можна я спочатку спробую сама? Без глядачів у формі й людини, яка записуватиме кожну мою помилку?

— Можна. Після заняття з куратором, коли ви знатимете, що саме повторюєте.

Я посіла місце між Наєю і Тавією. Лісандра Велір, дівчина у вишневому з учорашньої церемонії, вийшла в центр зали. Її рухи були такими точними, що тканина вкладалася довкола ніг рівними складками. Вона не демонструвала зверхності й жодного разу не подивилася в мій бік. Це чомусь дратувало більше, ніж ранкове хихотіння інших дівчат.

— Вона тренувалася з восьми років, — прошепотіла Ная. — Її мати закінчила академію першою у своєму сезоні.

— А ти давно тренуєшся? — пошепки запитала я, не відводячи очей від Лісандри.

— Із дванадцяти. Тавія почала в чотирнадцять, бо в її провінції немає окремої підготовчої школи. Тож не дивіться на нас так: ми теж колись наступали на поділ.

Я подумала про свої двадцять хвилин перед дзеркалом у тринадцятому павільйоні. Порівняння було не на мою користь, проте принаймні пояснювало, чому інші не плутали власні руки.

Після уроку пані Елара передала мене чоловікові, який чекав у відкритій галереї. Темне волосся, сірі очі, проста графітова куртка без провінційної вишивки. На вигляд йому було трохи за тридцять. Він стояв біля кам’яної огорожі й переглядав список на вузькій пластині, доки викладачка не назвала його ім’я.

— Магістр Ріан, практичний куратор імператорського класу.

Я чекала, що він уклониться. Він лише відступив на пів кроку й дав пані Еларі пройти.

— Пані Коваль, — привітався він так стримано, ніби ми зустрілися на офіційній нараді, а не після мого публічного двобою зі спідницею.

— Мар’яна. Якщо вам доведеться ловити мене під час падіння, краще знати ім’я.

— Під час занять — пані Коваль. А падати ми вас відучимо.

— Тоді ви магістр Ріан чи пан магістр Ріан?

— Магістр Ріан цілком достатньо.

Пані Елара пішла, залишивши нас у галереї. За огорожею лежав сад із низькими деревами, на яких одночасно росло рожеве листя й дрібні темні плоди. Вода стікала вузькими жолобами вздовж доріжок. Двоє садівників працювали біля кущів і робили вигляд, що не прислухаються.

Ріан поклав пластину на парапет.

— Покажіть уклін, — сказав він, активувавши пластину. — Той варіант, який ви запам’ятали, а не той, що хотіла побачити пані Елара.

— Може, спершу ви покажете ще раз? Повільно. На уроці я здебільшого намагалася не впасти.

— Ви бачили рух щонайменше двадцять разів. Проте добре: цього разу стежте за ногами, а не за рукавами.

— Спостерігати, як хтось легко робить складну річ, — не те саме, що зрозуміти, куди він подів ліву стопу.

На його обличчі нічого не змінилося. Він став навпроти мене, повільно відвів ногу, опустив руку й повернув корпус. Рух був стриманим, без театральної витонченості. Нарешті я побачила послідовність, а не загальну картину.

— Ще раз, — попросила я.

Він повторив.

Я спробувала слідом. На третьому русі рукав знову натягнувся.

— Тримайте лікоть вільніше.

— Якщо я триматиму його ще вільніше, він житиме окремо від мене.

— Це полегшило б роботу пані Елари.

Я глянула на нього. Сірі очі залишалися серйозними, але тепер я знала: він усе-таки вміє жартувати. Просто не попереджає.