Розділ 2

Міжсвітовий перехід виявився не дверима, зате мав петлі, краї та якусь подобу шва. Принаймні так пояснив магістр Ован, коли мене перевели з церемоніальної зали до меншої круглої кімнати під скляним куполом.

Кристал Пелюсток залишився в центрі першої зали. Тут стояла його зменшена копія — прозора чаша на бронзовій підставці. Над нею зависла тонка нитка світла, що тягнулася кудись угору й обривалася під куполом.

Троє магів ходили навколо неї, переставляючи вузькі пластини з кольорового скла. Щоразу нитка здригалася, і в мене свербіли кінчики пальців.

Мою рацію, планшет і телефон розклали на окремому столі. Коробку зі шпильками теж принесли, хоча більшість із них уже не знадобилася б навіть у Києві: кілька погнулися, решта заблищали слабким золотом і прилипали одна до одної.

— Ваші шпильки підхопили залишковий заряд, — пояснив Ован, помітивши мій погляд. — Поки ми не з’ясуємо, як довго він триматиметься, не торкайтеся до них голими руками.

— Це мої шпильки. Я не збираюся залишати вам останні речі з дому лише тому, що вони раптом засвітилися.

— Саме тому я попереджаю, а не наказую їх знищити. Отримаєте рукавички й заберете все, щойно ми закінчимо вимірювання.

Після церемонії він здався людянішим. Скинув важку зелену мантію, залишившись у світлій сорочці з високим коміром, і приніс мені воду. Я випила дві склянки, але в роті все одно було сухо.

Ректорка Амелія Дорвен стояла біля вікна. За склом відкривався краєвид, якому я досі не дозволяла собі придивитися: тераси з бірюзовими дахами спускалися до широкої ріки, далі здіймалися світлі будинки, сади й тонкі вежі. Над найдальшою з них повільно пролетіла істота з крилами.

Я відвернулася перш ніж встигла вирішити, птах це чи щось гірше.

— Скільки часу? — запитала Амелія.

Ован нахилився до чаші. Світлова нитка розширилася, і на мить у ній проступив темний прямокутник. Я впізнала службовий коридор ресторану: білі двері, візок із посудом, край зеленої арки. Зображення зникло, щойно я ступила ближче.

— Там минуло сімнадцять секунд, — сказав маг. — Тут — майже дві години.

— Отже, шлях іще існує, — сказала я, боячись повірити у власний висновок. — Якщо ви бачите коридор, то можете повернути мене туди.

— Не зараз. Кристал витратив запас переходу, коли витягнув вас крізь зовнішню межу. Наступна точка стабільності збігається із завершенням Сезону Пелюсток.

— Коли саме настане ця ваша точка стабільності?

— Через дванадцять тижнів, — відповів Ован і цього разу не сховався за книгою чи приладами.

Я почекала, бо була впевнена, що далі має прозвучати щось на кшталт «але ми знаємо інший спосіб».

Ніхто не продовжив.

— Три місяці?

— За вашим часом значно менше, — сказав Ован. — Якщо співвідношення залишиться таким самим, у вашому світі мине близько кількох годин.

Мене це не заспокоїло.

Кілька годин у Києві означали зірваний банкет, Оксану, яка шукатиме мене по всьому ресторану, і телефон, що лежатиме невідомо де, поки я проживатиму тут три місяці. А ще це означало, що ніхто вдома навіть не встигне зрозуміти, куди я зникла.

— Спробуйте ще раз, — сказала я. — Не через дванадцять тижнів. Зараз.

Ован підвів очі від чаші.

— Що саме ви пропонуєте повторити? — Ован випростався, хоча чудово зрозумів мене.

— Відкрити перехід.

— Я щойно пояснив...

— Я почула. Але дві години тому за вашим часом, ви теж навряд чи планували витягти з іншого світу координаторку весіль. Отже, система вже зробила щось, чого не мала робити. Можливо, вона здатна зробити це і вдруге.

Амелія відійшла від вікна.

— Ми зробимо ще одну спробу, — сказала Амелія. — Але не сьогодні й не ціною єдиного каналу, який може привести вас додому.

— Чому не сьогодні? Поясніть так, щоб я могла вирішити, чи справді ризик більший за очікування.

— Бо друга спроба зараз може розірвати нестабільний канал остаточно, — відповів Ован. — Тоді дванадцять тижнів перетворяться на невідомо скільки років. А можливо, дороги назад уже не буде.

Це був перший аргумент, із яким сперечатися не хотілося.

Я підійшла до столу. Телефон лежав між планшетом і рацією. Екран усе ще показував той самий вечір, із якого мене вирвало. Хотілося взяти його, набрати Оксану й почути нормальне людське «ти де?», навіть якщо зв’язку тут бути не могло.

— Добре. Припустімо, сьогодні я нікуди не повертаюся. Що ви пропонуєте робити мені дванадцять тижнів?

— Ви можете жити в гостьовому крилі, — відповіла Амелія. — Пересуватися палацовим комплексом із супроводом. Від занять маєте право відмовитися.

— А за межі палацу я зможу виходити чи ці три місяці проведу під замком?

— Поки що лише з охороною. Ви не знаєте законів, грошей, міста й не контролюєте власної магії.

— У мене немає власної магії.