Розділ 1

Я впала на чужий святковий стіл разом із планшетом, рацією та коробкою запасних шпильок.

Удар ребрами об край стільниці вибив із мене повітря. Планшет ковзнув по гладкому каменю, рація гримнулася поруч, а шпильки розсипалися між чашами з білими пелюстками. Одна з чаш перекинулася, і вода тонкою цівкою побігла до ніг жінки у сріблястому вбранні.

Кілька секунд я бачила тільки власні пальці, втиснуті в мокру стільницю. У вухах шуміло. Лівий бік відгукувався гострим болем на кожному вдиху, а коліна тремтіли так, наче падіння було довшим за один невдалий крок.

Лише за мить до цього я стояла в коридорі київського ресторану й пояснювала декораторові, що арку треба посунути на двадцять сантиметрів, інакше наречений зачепить її головою, у той час, як за стіною ведучий уже оголошував перший танець молодят. У телефоні залишалося непрочитане повідомлення від Оксани: «Ти хоч сьогодні поїси?», на яке я саме збиралася відповісти, але… Але, схоже, що не встигла.

Я підвела голову — і не знайшла нічого з того, що мало бути довкола.

Високо над мною сходився скляний дах, перехоплений золотими дугами, а за довгими столами стояло щонайменше сто людей. Шовк, широкі пояси, важкі прикраси у волоссі, віяла, відблиски живого вогню в кришталевих чашах. І всі навколо напружено дивилися на мене.

Першою думкою було те, що я провалилася до іншої зали. Я знала, що у ресторані проходили одночасно два весілля, тож думка, що та інша пара вирішила замовити історичну церемонію, декорації й акторів, майнула першою. Та протрималася ця версія рівно до тієї миті, коли я почала шукати поглядом стіну, двері або хоча б край сцени — зала тягнулася далі, аніж дозволяли розміри будівлі, а за прозорими стінами хиталися верхівки дерев із блакитним листям.

— Аліно? — покликала я.

Моє ім’я мало б озватися в рації голосом адміністратора, музикою з банкетної зали, брязкотом посуду, натомість остання протяжна нота незнайомого інструмента здригнулася під куполом налякано фальшивим акордом і згасла.

Я зісковзнула зі столу. Ноги торкнулися підлоги, проте тіло ще не повірило, що опора нікуди не зникне. Довелося вхопитися за край стільниці, аби не сісти просто в розлиту воду.

Люди переді мною відступили майже одночасно. Хтось підняв рукав до обличчя. Двоє чоловіків у темних обладунках поклали долоні на руків’я коротких мечів.

Мечі теж могли бути реквізитом. Я повторила це подумки, хоча метал не мав театрального блиску, а один із чоловіків стежив за кожним моїм рухом так, ніби вирішував, чи доведеться мене зупиняти.

— Де вихід? — запитала я голосніше. — Я випадково сюди потрапила. Покажіть, будь ласка, двері.

Жінка у сріблястому ступила ближче. Її волосся, гладко зачесане назад, було майже білим, хоча обличчя здавалося молодшим, ніж можна було чекати від такої сивини. Вона заговорила м’якими незнайомими складами.

Я не розібрала жодного слова.

Дихати знову стало важко, цього разу вже не через забиті ребра. Я озирнулася через плече. Позаду стояв широкий поміст, обвитий квітами, а далі — суцільна скляна стіна й тераса над містом, якого в Києві не існувало.

Телефон лежав у кишені. Я витягла його так поспішно, що мало не впустила, ввела код із другої спроби й відкрила список викликів. Біля значка мережі не було жодної поділки. Годинник показував 19:16.

Я набрала Оксану. Виклик навіть не почався.

— Це вже не смішно, — сказала я невідомо кому. — Якщо це чийсь розіграш, припиняйте.

У відповідь залом пройшов шепіт. Сива жінка простягла руку, наче просила мене залишатися на місці.

Тільки тоді я помітила, на що спиралася.

Під моєю лівою долонею світився прозорий камінь завбільшки з невелику валізу, встановлений поруч зі столом на вбраний квітами постамент. Усередині нього повільно оберталися золоті прожилки — вони збиралися в пелюстки, розходилися й знову стулялися довкола темної серцевини.

Я смикнула руку, але шкіру втримало тепле поколювання. Воно пройшло від пальців до ліктя, торкнулося шиї й розлилося під язиком металевим присмаком. Зала хитнулася. Я міцніше вчепилася другою рукою у край столу.

— ...не торкайтеся до неї, доки Кристал не завершить зв’язок, — промовила сива жінка.

Я зрозуміла її.

Це налякало більше, ніж мечі. Мова залишалася чужою: я чула незнайомі звуки, вловлювала дивні наголоси, але сенс виникав у голові раніше, ніж я встигала замислитися над словами.

— Вардене, приберіть людей від підвищення, — продовжила вона.

Чоловіки в обладунках розвели натовп ширше. Вихід між колонами на мить відкрився, і я зробила крок у той бік.

— Пані, прошу, зупиніться, — сказала жінка, і в її голосі вперше проступила тривога. — Поки триває зв’язок, різкий рух може вам зашкодити.

— Який ще зв’язок? — Я смикнула рукою, та пальці ніби приросли до прозорої поверхні. — Де я і що ви зі мною робите?

— Спершу звільніть долоню. Повільно, палець за пальцем. Тоді я відповім на все, що зможу.

Я глянула вниз. Долоня й досі лежала на камені. Я не пам’ятала, коли знову притиснула її до поверхні, і від цього по-справжньому запанікувала. Пальці слухалися погано, тож довелося відривати їх буквально один за одним.