1. Кав'ярня " Гарбузова пінка"

Розділ 1. Гарбузова пінка
Соломія завжди казала, що Гелловін починається не тридцять першого жовтня, а в той момент, коли на підвіконні з'являється перший гарбуз.
Цього року гарбузів у кав'ярні було одинадцять. Круглі й витягнуті, помаранчеві, білі та один смугастий, схожий на кошеня, що заснуло в кошику. Вони сиділи на полицях між книжками, у вікні, на стійці поряд із касовим апаратом. Над дверима висіла гірлянда з паперових кажанів, які тихо погойдувалися щоразу, коли хтось заходив. Найбільшого з них, що мав звичку падати щовечора, Соломія називала Борисом і щоранку вішала на місце. На кожному столику стояла маленька свічка в банці, а з-під стелі спускалися павутинки з білої вати. Соломія розтягувала їх увечері, стоячи на стільці й сердито шепочучи: «Та рівніше ти, рівніше».
Пахло корицею, апельсиновою цедрою й гарячим молоком. Кавоварка шипіла, мов кіт, якому наступили на хвіст.
Кав'ярня була маленька: п'ять столиків, довга стійка і вікно на вулицю, де восени вечір приходив надто рано. Над входом висіла дерев'яна табличка, яку ще бабуся фарбувала вручну: «Гарбузова пінка». Назву Соломія змінювати не стала. Бабуся казала, що назва в кав'ярні як ім'я в дитини: можна не любити, але міняти не можна.
Сьогодні був вечір, коли в кав'ярню приходили всі.
Пані Ніна з бібліотеки замовила, як завжди, капучино з додатковою пінкою і сіла біля вікна, де краще видно вулицю. Двоє студентів із третього під'їзду взяли по гарбузовому лате й одразу заходилися сперечатися, хто з них гірше підготувався до іспиту. Молода жінка з візочком шукала місце, де можна сісти й не розбудити малого. Соломія пересунула їй стілець у куток, подалі від кавоварки.
А потім усі, як і щоразу, захотіли дізнатися майбутнє.
Це не було секретом. У місті знали: якщо випити в «Гарбузовій пінці» каву до кінця й залишити на дні кілька крапель, Соломія подивиться на візерунок і скаже, що чекає. Не все, лише головне. Бабуся казала, що більше людині знати не треба, бо про решту вона дізнається сама.
— Соломіє, — пані Ніна простягнула порожню чашку, — що там?
Соломія взяла чашку обома руками. На білій стінці лишилися темні розводи: дві хвилясті лінії, що сходилися догори, і маленька крапка поруч.
— Лист, — сказала вона. — Від людини, яку ви давно не чули. Не хвилюйтеся, він добрий.
Пані Ніна всміхнулася й притисла руку до грудей.
Студентам вона побачила екзамен і чужу куртку, повернуту на місце. Жінці з візочком показала дорогу, що веде через міст. Жінка не зрозуміла, але кивнула, і в її очах теж з'явилося щось світле.
Кожному вона бачила щось своє. Тільки собі ніколи.
Соломія давно перестала дивитися на дно власної чашки. Колись, ще підлітком, вона пробувала: сиділа ввечері над порожньою філіжанкою й вдивлялася, аж поки очі не починали сльозитися. Там були самі розводи, сірі й безформні, як дощова вода на склі. Бабуся тоді сказала лише: «Так буває. Ворожка свого не бачить». І більше нічого.
Тепер Соломія просто пила каву, а потім мила чашку.
До одинадцятої вечора кав'ярня потроху спорожніла. Зникли студенти, пішла пані Ніна, пообіцявши, що завтра принесе пиріг. Соломія перевернула табличку на дверях, зібрала чашки на піднос і вже збиралася загасити свічки.
Тоді вона помітила, що за крайнім столиком, у кутку під полицею з гарбузами, хтось сидить.
Чоловік, років тридцяти п'яти. Темне пальто, шарф, трохи скуйовджене волосся. Перед ним лежала розкрита книжка, але сторінку він не гортав. Чашки на столі не було.
Соломія могла поклястися, що він сидів там уже давно. Просто вона не помічала.