30

Василіса

Будинок Олі стояв майже на краю села. Невеликий, але новий, із високим кам’яним парканом, рівно підстриженими кущами біля ґанку й великими темними вікнами. У дворі не було машини, а отже, Андрія вдома теж не було.

Оля відімкнула двері й пропустила мене вперед. Лише переступивши поріг, я згадала, що досі боса, й подивилася на сліди, які залишили запилені ступні на світлій плитці.

— У тебе ганчірка є? Я зараз весь будинок забрудню.

— Залишай як є. Хоч якась ознака життя з’явиться.

Судячи з її тону, вино нам справді було необхідне.

Я пройшла за нею на кухню й сіла за стіл. Оля дістала з холодильника запітнілу пляшку без етикетки, спочатку поставила дві склянки, але трохи подумала й замінила їх великими келихами. Потім принесла сир, ковбасу та помідори. Нічого не нарізала, просто поклала все на дошку разом із ножем.

— Воно міцне? — запитала я, спостерігаючи, як вона розливає темно-червоне вино.

— Домашнє. Після другого келиха стане байдуже.

Ми випили за те, щоб усі нарешті від нас відчепилися. Вино виявилося солодким, із насиченим ягідним смаком, і спочатку зовсім не здавалося міцним. Лише за кілька хвилин тепло розлилося по тілу, трохи послаблюючи клубок, який увесь цей час стискав груди.

Першою розсміялася Оля. Вона помітила мої босі ноги й запитала, де я загубила взуття. Довелося зізнатися, що один босоніжок порвався, тому я зі злості викинула у воду спочатку його, а потім і другий, щоб не залишався без пари.

— Ти втопила обидва босоніжки через одну відірвану лямку?

— Другий постраждав за компанію.

Оля кілька секунд дивилася на мене, а потім засміялася так голосно, що я теж не втрималася. Що довше ми сміялися, то безглуздішою здавалася ситуація. Я сиділа босоніж на кухні жінки, яка ще кілька днів тому намагалася довести, що мій чоловік усе життя кохатиме лише її, пила з нею домашнє вино й почувалася значно спокійніше, ніж поруч із власним дідусем.

Спочатку ми говорили про всілякі дурниці. Оля поскаржилася на сусідського півня, який починав кричати о четвертій ранку, а господар називав його природним будильником і відмовлявся зачиняти в сараї. Я розповіла про Ваську, який захопив диван у кабінеті й тепер дивився на мене так, наче це я без дозволу працювала на його території. Потім згадали козячі перегони, і Оля довго не хотіла вірити, що я сама поставила гроші на Зорьку.

Після другого келиха напруга між нами остаточно зникла. Розмова стала легшою, голоси — голоснішими, а домашнє вино вже не здавалося таким невинним.

Оля першою запитала, чому я плакала біля озера. Я провела пальцем по краю келиха й коротко розповіла про інвестиції, дідусеву домовленість з Артуром Вікторовичем і його намір швидко профінансувати перебудову, а потім забрати мене додому.

— Найгірше навіть не те, що він знову все вирішив за мене, — зізналася я. — Я справді повірила, що інвесторам сподобався мій бізнес-план. Що вони прочитали його й побачили в проєкті майбутнє. Уперше пишалася тим, чого досягла сама, а потім з’ясувалося, що дідусь просто все купив. Він навіть не читав моєї роботи. Для нього я граюся в бізнесвумен, поки не набридне.

Оля слухала напрочуд уважно. Вона не перебивала й не намагалася переконати, що я перебільшую, лише час від часу доливала нам вина. Коли я закінчила, вона відрізала шматок сиру й задумливо промовила:

— Дід у тебе, звісно, той ще командир. Але якщо бізнес-план справді хороший, його гроші цього не змінюють. Візьми їх, зроби все так, як хочеш, а потім не повертайся додому. Він без дозволу вирішив дати тобі гроші, ти без дозволу вирішиш залишитися тут. Схоже, у вас родинна традиція — не радитися одне з одним.

Я не хотіла погоджуватися, але в її словах була певна логіка. Принаймні достатня, щоб я вперше після сварки з дідусем усміхнулася.

— Ти завжди така мудра?

— Тільки коли п’яна й вирішую чужі проблеми. Зі своїми в мене все значно гірше.

Вона сказала це начебто жартома, але усмішка швидко згасла. Оля долила собі вина й довго дивилася, як воно коливається в келиху. Я не квапила її. Просто сиділа навпроти й чекала, доки вона сама наважиться заговорити.

— Я вийшла за Андрія на зло Максу, — нарешті промовила вона.

Здивування виявилося настільки сильним, що я навіть забула про вино.

Оля гірко всміхнулася й почала розповідати. Вони з Максом зустрічалися кілька років, і спочатку все було добре. Він приїжджав до неї майже щодня, вони гуляли, їздили до міста й будували плани. Потім помер його дід і залишив йому ферму. Відтоді все змінилося. Макс зникав на роботі від ранку до ночі, постійно розв’язував проблеми з технікою, тваринами, боргами й працівниками. Коли Оля пропонувала поїхати на море, він не міг залишити господарство. Коли хотіла провести з ним вихідні, починався збір урожаю або траплялося щось інше. Навіть розмови про весілля закінчувалися однаково: спочатку потрібно розрахуватися з боргами й поставити ферму на ноги.

— Мені здавалося, що вона завжди буде для нього важливішою за мене, — тихо сказала Оля. — Що навіть після весілля я сидітиму вдома сама, поки він рятуватиме чергову корову чи ремонтуватиме трактор. Я не розуміла, чому він тримається за місце, яке забирає всі гроші й сили. Хотіла, щоб він хоча б раз обрав мене.

Саме тоді поруч з’явився Андрій. У нього були гроші, вільний час і бажання красиво залицятися. Він дарував квіти, возив Олю до ресторанів, міг без підготовки запропонувати поїхати на море й постійно повторював, що вона заслуговує бути на першому місці. Оля зізналася, що купилася не лише на увагу. Їй хотілося зробити Максові так само боляче, як він, на її думку, робив їй.

Вона розійшлася з ним і майже одразу погодилася вийти за його друга. До останньої хвилини чекала, що Макс приїде, влаштує скандал і зупинить весілля. Натомість він передав через батька подарунок і побажав молодятам щастя.

— Макс не такий, — тихо сказала я, уявляючи, чого йому коштувало те привітання.