27

Василіса

Не знаю, скільки просиділа біля озера. У якийсь момент сльози закінчилися, залишивши після себе важкість у голові й дивну порожнечу. Я витерла щоки, кілька разів глибоко вдихнула й подивилася на воду.

А потім розлютилася.

Ні, ну справді, скільки можна?

Хай ідуть усі в баню.

Я більше не збиралася тікати, плакати чи доводити, що маю право сама розпоряджатися власним життям. Це право в мене було незалежно від того, визнавали його інші чи ні. Я обрала Макса. Обрала цю ферму, нашу родину й роботу, яка вперше приносила мені не просто втому, а справжнє задоволення. І тепер усім доведеться із цим рахуватися.

А якщо Сорокін вирішив, що так легко мене позбудеться, то не на ту напав.

Я підвелася з гойдалки, пригладила волосся й рушила назад. Я не збиралася ховатися від Макса чи давати йому час придумати ще десяток причин, чому без нього мені буде краще.

На фермі все йшло своїм звичним ходом. Працівники займалися справами, біля загонів гуділи голоси, десь запустили трактор. Ніхто не звернув особливої уваги на моє повернення, і це чомусь остаточно заспокоїло.

Я зайшла до кабінету. Васька підняв голову з дивана, коротко мукнув і знову вмостився зручніше.

— Навіть не починай, — попередила я. — Сьогодні я вже вислухала достатньо мудрих порад.

Він поворушив вухами, але сперечатися не став.

Я сіла за стіл, увімкнула комп’ютер і відкрила бізнес-план. Чекати на рішення Артура Вікторовича та його партнерів, склавши руки, я не збиралася. Навіть без інвестицій ми могли підготувати основу, щоб у разі їхньої згоди не витрачати ще кілька тижнів на те, що можна зробити зараз.

Спочатку я зателефонувала Оксані й попросила підготувати копії документів на землю та всі будівлі, які ми планували використовувати в першому етапі. Потім зв’язалася з інженером, контакти якого знайшла серед старих пропозицій Макса. Він погодився наступного дня приїхати, оглянути приміщення й зробити попередній висновок: що можна ремонтувати, а що дешевше перебудувати. Повний проєкт коштував грошей, яких у нас поки не було, проте первинний огляд і перелік необхідних робіт ми могли собі дозволити.

Михайлові я надіслала список ділянок, які потрібно було сфотографувати й виміряти, а ще попросила разом із працівниками звільнити від старого інвентарю одне з приміщень, де згодом мав бути магазин фермерської продукції. Починати ремонт без фінансування було зарано, але підготувати будівлю, перевірити електрику й оцінити стан підлоги нам ніхто не заважав.

До приїзду потенційних інвесторів у нас мали бути не лише красиві таблиці, а конкретні кошториси, фотографії, документи та зрозумілий план робіт. Якщо вони погодяться приїхати на ферму, я покажу їм не занедбане господарство з мріями про світле майбутнє, а проєкт, який уже почав рухатися.

Я саме складала перелік компаній, у яких можна запросити ціни на матеріали, коли двері відчинилися.

До кабінету зайшов Макс.

Він зупинився на порозі й кілька секунд мовчки дивився на мене. 

— Ти тут?

Я перевела погляд на годинник у кутку монітора.

— Взагалі-то робочий день, і я на своєму робочому місці.

Макс зачинив двері й підійшов ближче.

— Я думав, ти пішла.

— Куди, цікаво?

— Не знаю. Просто кудись, де мене немає.

Я відклала ручку й повернулася до нього всім корпусом.

— Сорокін, здається, я вже говорила, що нікуди не збираюся.

— Василісо…

— Я Вася.

Він замовк.

Я й сама завмерла, щойно усвідомила, що сказала. Ще недавно це скорочення мене дратувало. Я була Василісою — стриманою, вихованою, завжди бездоганною онукою Леоніда Вікторовича. Васею мене називали тут. Жінкою, яка могла смажити млинці, бігати фермою в гумових чоботях, працювати до ночі й сміятися разом із дітьми над козячими перегонами.

І саме цією жінкою я хотіла залишитися.

— Я Вася, — повторила вже впевненіше. — Твоя Вася. Тому зав’язуй із цим.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся, але усміхнутися він не наважився.

— Із чим саме?

— Із намаганнями врятувати мене від тебе самого. Якщо хочеш мене позбутися, доведеться зі мною розлучитися. Одразу попереджаю: розлучення я тобі не дам. Я не найгірша дружина, не зраджую, сімейні гроші не програю й навіть навчилася готувати сніданки. Тому жодної серйозної причини розлучатися в тебе немає.

— Я не хочу з тобою розлучатися.

— Тоді поводься відповідно.

— Послухай…

— Ні, це ти мене послухай.

Я підвелася з-за столу й підійшла до нього. Серце билося швидко, але цього разу не від образи чи страху. Я нарешті точно знала, що хочу сказати.

— Я твоя дружина. Не тимчасова, не фіктивна й не до завершення спору з дідом. Я буду з тобою там, де будеш ти. Якщо ти житимеш на цій фермі, я житиму тут. Якщо завтра доведеться рятувати врожай від посухи, я допомагатиму шукати гроші. Якщо зламається трактор, я, можливо, не полагоджу його власноруч, але знайду того, хто зможе. Не тому, що жертвую собою заради тебе, а тому, що це і моє життя також.

Макс хотів щось сказати, але я підняла долоню, не дозволяючи перебити.

— Плювати я хотіла на Мальдіви й брендові сукні. Захочу сукню — зароблю й куплю. Захочу на море — ми поїдемо, коли матимемо час і гроші. Але не треба вирішувати, що без усього цього я не зможу бути щасливою. Бо зараз у мене є значно більше, ніж було раніше. У мене є робота, яку я люблю. Родина, з якою хочу сидіти за одним столом. Є ти. І вперше в житті я сама все це обрала.

Він дивився на мене, не відводячи очей.

— Я знаю, що ти хотів як краще, — продовжила я вже тихіше. — Але більше ніколи не вирішуй за мене, що зробить мене щасливою. Ти можеш запитати. Можеш сперечатися зі мною, злитися чи не погоджуватися. Та не смій відштовхувати мене тільки тому, що боїшся, ніби не зможеш дати мені достатньо. Ти вже дав.

— Що?

— Місце, де я хочу залишитися.