25

Макс

Я прокинувся від незвичної тиші поруч. Простягнув руку, не розплющуючи очей, але замість теплого тіла Василіси торкнувся лише зім’ятої ковдри. Її половина ліжка вже встигла охолонути, що здивувало ще більше. Зазвичай першою прокидалася вона лише тоді, коли хтось особливо наполегливо грюкав у двері.

Я одягнувся й вийшов у коридор. З кухні долинали жіночі голоси, сміх і запах свіжої кави, до якого домішувався аромат чогось солодкого.

Я зазирнув на кухню й завмер у дверях.

Василіса стояла біля плити й смажила млинці. Волосся вона недбало зібрала на потилиці, на щоці залишився білий слід від борошна, а поверх домашньої футболки був зав’язаний мамин фартух. Сама мама сиділа за столом із чашкою чаю й щось весело розповідала. Вася слухала, перевертала млинець і сміялася так невимушено, наче провела на цій кухні не кілька тижнів, а пів життя.

Від побаченого всередині стало дивно тепло. Я багато разів бачив маму на цьому самому місці, але ніколи не уявляв поруч свою дружину. Тепер дивився на них обох і розумів, наскільки природно Василіса вписалася в цей будинок. Її голос, речі, сміх уже стали його частиною, і я не хотів навіть думати, яким порожнім усе знову стане без неї.

Я підійшов до мами, поцілував її в щоку, а потім обійняв Васю зі спини й торкнувся губами білого сліду на її обличчі.

— Доброго ранку, господине.

Вона задоволено повернулася до мене.

— Я тепер справжня дружина.

— А вчора ким була?

— Дружиною, але без млинців.

— Серйозне недопрацювання.

— Я теж так подумала й вирішила виправитися.

Я поцілував її ще раз, цього разу в губи, і відчув присмак борошна.

— Смачно.

— Ти ще млинців не куштував.

— Ти набагато смачніша.

Василіса штовхнула мене ліктем, але усмішки не приховала. Саме в цей момент на кухню почали сходитися інші. Першим з’явився Сергій, за ним Юля та діти, а останнім зайшов батько. Побачивши Васю біля плити, усі спочатку зупинялися шоковані.

— Не стійте у дверях, сідайте, — наказала мама. — Василіса сьогодні сама приготувала сніданок. І омлет, і млинці.

— Це лише завдяки вам, — заперечила Вася.

— Я сиділа й розмовляла. Це не рахується.

За столом одразу стало гамірно. Їжу хвалили, Сергій, звісно, не втримався від кількох жартів, а Василіса лише усміхалася, задоволена тим, що її старання оцінили.

Коли зі сніданком було закінчено, я відсунув порожню чашку й подивився на неї.

— Ти сьогодні ще відпочиватимеш чи поїдеш зі мною?

— На роботу! — майже вигукнула Вася.

За столом усі засміялися, а вона обвела нас обуреним поглядом.

— Що? Я два дні відпочивала. Мені вже вистачить.

— Ніколи не думав, що почую це від тебе, — зауважив я.

— Не звикай. Я все ще можу передумати.

Батько допив каву й повідомив, що йому потрібно їхати до відділку. Мама одразу вирішила поїхати разом із ним, щоб полити квіти у квартирі й забрати кілька речей. Сергій із Юлею теж збиралися до міста.

Малі, почувши, що дорослі роз’їжджаються, відразу попросилися не йти сьогодні до табору, а поїхати з нами на ферму. Я спробував пояснити, що там не дитячий майданчик, але дві пари благальних очей швидко зробили свою справу.

— Добре, — зітхнув я. — Тільки збирайтеся швидше й на фермі нікому не заважайте.

Вони з радісним вереском зірвалися з місць і помчали нагору. Ми з Василісою теж пішли переодягнутися. Вона дістала з шафи джинси й сорочку, а потім, ніби лише зараз про щось подумала, повернулася до мене.

— То твої батьки теж не живуть тут постійно? Про Сергія з Юлею я знала, але чомусь думала, що батьки завжди тут.

— Раніше жили. Але батькові складно щодня добиратися на роботу, тому більшу частину часу вони проводять у місті. Мама, щоправда, з весни до осені майже завжди тут, а батько приїжджає на вихідні, у відпустку або коли може вирватися раніше.

Василіса застебнула сорочку й задумливо подивилася на мене.

— Виходить, більшість часу ти жив тут сам?

— Виходить, так.

— І тобі не було сумно?

Я знизав плечима й узяв із крісла футболку.

— Ніколи було сумувати. На фермі завжди повно роботи.

Це була звична відповідь, яку я роками давав і собі, і всім, хто ставив подібні запитання. До появи Василіси тиша в будинку мене справді не турбувала. Я повертався пізно, вечеряв, переглядав документи й засинав, щоб уранці знову їхати на ферму. Мені здавалося, що таке життя мене цілком влаштовує.

Тепер, дивлячись, як вона шукає резинку для волосся серед наших речей, я нарешті зрозумів різницю між спокоєм і самотністю. Просто раніше в мене не було з чим порівнювати.

Василіса підійшла, поправила комір моєї футболки й усміхнулася.

— Тепер ти не сам.

Я обійняв її за талію й на мить притиснув до себе.

— І мені це подобається.

Коли ми вийшли з будинку, Кірюха й Лізка вже сиділи в машині та голосно сперечалися. Судячи з уривків фраз, причиною конфлікту стала якась гра на телефоні, у якій Кірка витратив Лізині монети без дозволу. Він запевняв, що придбав щось надзвичайно важливе, а вона вимагала негайно все повернути.

Я відчинив дверцята для Василіси, дочекався, поки вона сяде, і лише тоді обійшов машину. Настрій був настільки хорошим, що навіть суперечка дітей не дратувала. Щоправда, за перші десять хвилин дороги вони встигли кілька разів звинуватити одне одного в шахрайстві, жадібності й повній відсутності совісті.

Василіса терпляче слухала, а потім повернулася до них.

— Так, усе. Раз ви сьогодні їдете з нами, значить, буде по-моєму. Телефони здали.

Діти замовкли одночасно.

— Що? Ні! — обурився Кірка.

— Або віддаєте телефони, або я просто зараз відвезу вас до табору.

— Максе, так нечесно, — одразу поскаржилася Ліза.

Василіса повернула голову до мене й трохи підняла брови, чекаючи, що я скажу. Я ледве стримав усмішку. Їй напрочуд пасував цей суворий тон, хоча за ним усе одно ховалося бажання, щоб діти не провели весь день, утупившись в екрани.