23

Василіса

Коли попереду з’явилися перші багатоповерхівки, я востаннє переглянула бізнес-план і закрила теку. Хвилювання нікуди не зникло, але воно вже не було схоже на страх. Швидше на нетерпіння. Я знала кожну цифру, вірила у власні розрахунки й хотіла побачити, чи зможе Артур Вікторович розгледіти у фермі те саме майбутнє, яке побачила я.

Макс на мить відвів погляд від дороги.

— Я з тобою.

Лише три слова, а всередині одразу стало спокійніше. Ще зовсім недавно я покладалася тільки на себе й будь-яку допомогу сприймала мало не як спробу позбавити мене права вирішувати власне життя. Тепер же підтримка Макса не обтяжувала. Навпаки, давала відчуття, що я можу дозволити собі ризикнути, бо поруч є людина, яка не дасть упасти.

— Знаю. Тому нічого не боюся.

— І правильно. Ми з тобою разом зможемо все. — Він трохи помовчав, а тоді з удаваною серйозністю запитав: — Ми ж разом?

Я повернулася до нього й одразу помітила усмішку, що причаїлася в кутиках губ. Серце все одно відгукнулося дивним теплом. Мабуть, тому що за звичним жартом мені почулося дещо більше.

— Це ти так намагаєшся натякнути, що в нас стосунки?

— Пані Сорокіна, ми взагалі-то одружені.

— Ви не даєте про це забути, пане Сорокін.

— Зараз це моя головна місія.

— Лише це?

— Ну, ще відновити ферму. Але не дати тобі забути, що ти моя дружина, важливіше.

Я засміялася. Мені подобалося, як він говорив «моя дружина». Без колишньої насмішки, наче ці слова давно стали для нього природними. А ще більше подобалося те, що я вже не шукала в них прихованого змісту й не нагадувала собі, із чого почався наш шлюб.

Я нахилилася до Макса й поцілувала його в щоку, відчувши під губами легку шорсткість.

— Із цією місією ти справляєшся чудово.

Його пальці міцніше стиснули кермо.

— Василісо, сядь на місце й пристебнися.

— Щось не так?

— Ще кілька разів так нахилишся — і ні на яку зустріч ми вже не встигнемо.

Від його погляду шкіру обдало жаром, але відсуватися одразу я не поспішала.

— Ай-яй-яй, а я думала, ти відповідальний бізнесмен.

— Зазвичай так. Але не тоді, коли ти в цій сукні.

Я опустила погляд на себе, хоча чудово розуміла, що справа зовсім не в ній.

— Погана сукня?

Макс повільно оглянув мене, а тоді знову подивився на дорогу.

— На підлозі виглядає краще.

Щоки миттєво спалахнули. Перед очима надто виразно постав вечір, коли ця сукня вже опинялася на підлозі його спальні.

— Та ну тебе.

Я повернулася до вікна, приховуючи усмішку, але Макса так просто було не обдурити. Він тихо засміявся, цілком задоволений моєю реакцією.

— До речі, після зустрічі пропоную пройтися магазинами. Тобі час поповнити гардероб.

— Максе, ми не можемо собі цього зараз дозволити.

— Хвилюєшся за сімейний бюджет?

— Просто знаю себе. Мені рідко вдається вчасно зупинитися.

— Коли рахунки почнуть мене лякати, я просто винесу тебе з магазину на руках.

Я уявила, як він тягне мене до виходу під поглядами продавців, і розсміялася.

— Боюся, до того часу буде вже пізно.

Та за кілька секунд усмішка зникла сама собою.

— Якщо чесно, за ці тижні я зрозуміла, що спокійно обходжуся без більшості речей. Щоправда, деякі хотілося б змінити, але це не критично.

Раніше мені здавалося важливим мати вибір на будь-який випадок: сукні, взуття, прикраси, косметику. В селі ж я раптом помітила, як мало з усього цього мені насправді потрібно. Дні були настільки наповненими, що я перестала думати про речі, без яких колись не уявляла свого життя. І найдивніше — зовсім за ними не сумувала.

— Поїдемо й купимо все, що тобі потрібно, — упевнено сказав Макс.

У його голосі не було ні поблажливості, ні бажання продемонструвати, що він може мене забезпечувати. Макс просто хотів подбати про мене, і від усвідомлення цього груди стиснуло приємним теплом.

Я накрила долонею його руку біля важеля передач.

— Спочатку інвестор.

— Спочатку інвестор, — погодився він і переплів наші пальці.

За кілька хвилин попереду з’явилася знайома вивіска ресторану. Я випросталася й поклала руку на теку.

На мене чекала перша серйозна розмова про майбутнє ферми. І я була до неї готова.

Ми ледве встигли зайти до ресторану, як із глибини залу до мене кинулася Мілена.

— Лісо!

За мить вона вже обіймала мене так міцно, що тека ледь не вислизнула з рук. Я притиснулася до неї у відповідь і раптом зрозуміла, наскільки сильно скучила. За її голосом, знайомим запахом парфумів, навіть за звичкою стискати мене до хрускоту в ребрах. Усе моє минуле життя ніби на кілька секунд опинилося зовсім поруч.

— Я тебе приб’ю, — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Чесне слово, приб’ю.

— Я теж рада тебе бачити.

Мілена тихо засміялася, але, коли відсторонилася, очі в неї підозріло блищали. Вона швидко витерла кутики пальцями, а тоді нарешті помітила Макса, який стояв поруч.

— Мілено, це Макс. Максе, це Мілена.

Подруга кілька секунд відверто його розглядала, а потім перевела приголомшений погляд на мене.

— Це реально твій чоловік?

— Так.

— Не повірю, доки не побачу свідоцтво про шлюб.

— Мілено, цього документа я точно із собою не брала.

Вона знову повернулася до Макса й примружилася.

— Не ображаєш її?

— Мілено… — простогнала я.

— А що? Я за тебе хвилююся. Між іншим, я його зовсім не знаю.

Макс анітрохи не розгубився під її прискіпливим поглядом.

— Можеш не хвилюватися. Не ображаю й іншим ображати не дам.

Я мимоволі усміхнулася. Він промовив це спокійно, без бажання справити враження, але Мілена, здається, саме його спокою й не очікувала.

Вона ще раз оглянула Макса й схвально кивнула.

— А він нічого такий. То де ви познайомилися?

— Гадаю, у вас іще буде час поговорити, — почувся позаду знайомий чоловічий голос.

До нас підійшов Артур Вікторович.