20

Макс

— Та скільки можна? — Сергій уже втретє за останні сорок хвилин підскочив із дивана й подивився в бік сходів. — Ми до Петровича сьогодні взагалі потрапимо чи вже одразу завтра на похмілля приходити?

Я хмикнув, не відриваючись від телефона.

Жіноча половина родини тим часом другу годину була зачинена в кімнаті Юлі. Звідти весь цей час долинала музика, сміх і періодичні вигуки, з яких ставало зрозуміло лише одне: їм там і без нас чудово.

— Все, я йду їх кликати.

Батько спокійно простягнув руку й перехопив його за плече.

— Сину, як для адвоката, в тебе зовсім немає терпіння.

— До чого тут адвокат?

— До того, що ти можеш місяцями чекати рішення суду, але кілька жінок, які збираються на свято, вже довели тебе до межі. Не чіпай їх. У них там свої ритуали, які нам однаково ніколи не зрозуміти.

Згори саме в цей момент пролунав гучний сміх, а потім Юля щось вигукнула настільки голосно, що навіть слів було не розібрати.

Батько підняв палець.

— Ось бачиш? Процес іде.

— Та вони там уже окреме свято влаштували, — пробурмотів Сергій, але все-таки повернувся на місце.

Я тільки усміхнувся. Якщо чесно, мене їхні збори взагалі не дратували. Нехай дівчата відпочивають.

І саме тоді музика нагорі раптом стихла. Через кілька секунд почулися кроки, сміх і приглушені жіночі голоси.

Ми всі одночасно підняли голови до сходів.

Першою на сходах з’явилася мама, а за нею Юля, Ліза й Василіса. На кілька секунд у вітальні стало тихо. Щось мені підказувало, що до всього цього точно доклала руку моя дружина, бо мама, яка майже ніколи не фарбувалася й зазвичай просто збирала волосся, сьогодні виглядала зовсім інакше. Легка укладка відкривала обличчя, стриманий макіяж підкреслював очі, але не робив її на себе не схожою. Просто раптом стало видно, яка вона вродлива.

Батько, здається, подумав про те саме, бо кілька секунд лише дивився на неї, а тоді усміхнувся.

— Катю, ти прекрасна.

Мама одразу зніяковіла, торкнулася волосся й тихо засміялася, а Сергій поруч демонстративно зітхнув.

— Все, милування закінчили? Бо Петрович скоро сам по нас приїде.

Юля закотила очі, Ліза щось пробурмотіла про те, що чоловіки взагалі нічого не розуміють у красі, а я майже перестав їх слухати.

Бо побачив Василісу.

На ній була легка сукня глибокого зеленого відтінку, який неймовірно пасував до її рудого волосся. Проста, без блиску й зайвих деталей, вона м’яко окреслювала її невисоку фігуру й відкривала плечі. Волосся спадало великими локонами, макіяж був легким, майже непомітним, але робив очі ще яскравішими. Вона не виглядала так, ніби збиралася справити враження. І чомусь саме це справляло його найбільше.

Красивою я її бачив і раніше. Тут для мене давно не було жодного відкриття. Але зараз щось ударило зовсім по-іншому. Можливо, тому що останні кілька днів я бачив її в шортах, футболках, із зібраним волоссям, у пилюці, за комп’ютером, з паперами в руках. А тепер вона стояла переді мною зовсім інша й водночас та сама Вася, до якої я вже встиг звикнути сильніше, ніж планував.

Вона спустилася останньою й майже одразу помітила, що я дивлюся. На мить у її погляді з’явилася невпевненість, і це здивувало. Василіса, яка зазвичай поводилася так, ніби їй байдуже до чужої думки, раптом ніби чекала саме моєї.

— Що? — тихо запитала вона, коли я підійшов ближче. — Щось не так?

— Навпаки.

Я взяв її за руку, ще раз повільно оглянув і зустрівся з нею поглядом.

— Ти неймовірна.

Вася завмерла. По щоках одразу розлилося тепло, і мені захотілося усміхнутися ще сильніше. Я все ще тримав її за руку й замість того, щоб відпустити, підніс до губ та легко поцілував кісточки пальців.

Її подих на мить збився, а погляд одразу став іншим — розгубленим, теплим і таким, що від нього мені самому стало важче відвести очі.

— Ходімо, — тихо сказав я, все ще не випускаючи її руки.

До будинку Петровича ми пішли пішки — сусідня вулиця, тож у машинах не було жодного сенсу. Діти одразу втекли вперед, Юля із Сергієм про щось сперечалися позаду, а батьки йшли трохи осторонь. Батько тримав маму за руку, час від часу нахилявся до неї, щось говорив, і вона усміхалася йому у відповідь. У якийсь момент він поправив пасмо волосся, яке впало їй на обличчя, і поцілував у скроню. Я дивився на них і сам мимоволі усміхнувся.

— Дякую, — сказав я Василісі.

Вона повернулася до мене.

— За що?

Я кивнув у бік батьків.

— Давно маму такою не бачив.

Вася теж глянула на них і трохи усміхнулася.

— Це не моя заслуга. Я лише трішки підштовхнула її в потрібному напрямку. Вона дуже красива жінка, просто сама давно цього не показувала.

— З твоєю появою в нашій родині взагалі багато що змінилося.

Василіса раптом зупинилася.

— У поганому сенсі?

Я теж зупинився й подивився на неї.

— Ні. Просто ми роками жили однаково. Один і той самий ритм, ті самі звички, кожен знав, що робитиме завтра. А потім з’явилася ти — і все трохи зрушилося.

Вона уважно дивилася на мене.

— І це вас дратує?

— Ні. Просто до нового завжди треба звикнути.

Я рушив далі, і вона пішла поруч.

— Буде дивно, якщо я скажу, що мені тут подобається? — раптом запитала Василіса.

Я повернув до неї голову, але вона дивилася вперед, ніби говорити так було простіше.

— Тільки не подумай нічого такого. Просто… вперше в житті я відчуваю, що навколо мене справді є родина. Після того, як загинули батьки, дідусь наче намагався заховати мене в якийсь безпечний кокон. Я його розумію. Знаю, чому він це робив, знаю, що боявся втратити ще й мене. Але іноді цієї турботи ставало занадто багато. Настільки, що я вже сама не розуміла, де закінчується його бажання мене захистити й починається моє власне життя.

Вона ненадовго замовкла, а потім усміхнулася ледь помітно.

— А тут усе якось інакше. Наче я все життя задихалася, а тепер нарешті змогла нормально вдихнути. Отакої родини я завжди хотіла. Де не потрібно постійно бути найкращою, щось доводити, відповідати чиїмось очікуванням. Де достатньо просто бути собою, і тебе все одно приймуть. Я розумію, що все це не справжнє. Тобто наш шлюб. І що це твоя родина, а я тут лише…