19

Василіса

Наступні три дні ми майже не присідали. Підйом о шостій ранку став для мене окремим видом тортур, і найбільше від цього, звісно, страждав Сорокін. Я бурчала ще до того, як нормально розплющувала очі, ненавиділа ранкове сонце, людей, птахів і сам факт існування годинника.

Рятувало Максима тільки те, що кожного ранку він з’являвся з кавою. Після першого ковтка я хоча б переставала дивитися на нього як на особистого ворога, а після другого вже була здатна говорити людською мовою.

А далі починався справжній марафон. Ми по кілька разів обходили старі приміщення, міряли площі, дивилися, що можна відновити, а що дешевше буде перебудувати, складали списки робіт і всього, що потрібно закупити. Окремо проходили територію біля озера, прикидали, де можна прокласти маршрути для кінних прогулянок, де зробити зону для відпочинку, а які ділянки взагалі краще не чіпати, щоб не заважати основній роботі ферми.

Найбільше мене дивували люди.

Коли Катерина Василівна почала приводити місцевих майстрів, я спочатку була впевнена, що зараз почнуться довгі розмови про оплату, умови, строки й те, чому саме вони мають цим займатися. Але все виявилося зовсім інакше. Один чоловік оглянув стару стайню, почухав потилицю й сказав, що дах ще можна врятувати. Інший одразу прикинув, скільки знадобиться цегли. Третій пообіцяв привести племінника-електрика. І тільки після цього хтось між іншим запитав, коли починаємо.

Для мене це було майже дико.

У місті будь-яка справа починалася з вартості години, договору, передоплати й календаря. Тут же люди спочатку питали, чим допомогти, а вже потім — скільки це займе часу й що їм за це буде. Не тому, що вони працювали безкоштовно. Просто тут усе якось інакше трималося на знайомствах, взаємній допомозі й простому «треба — зробимо».

Юля з Оксаною тим часом сиділи над цифрами. Вони рахували попередні кошториси, розкладали витрати по етапах, дивилися, що ферма може взяти на себе вже зараз, а що доведеться закладати в окреме фінансування. Порівнювали ціни на матеріали, рахували податки, оплату праці, можливі витрати на обладнання й усе те, від чого в мене через дві години починало рябіти в очах.

Макс із Михайлом займалися постачанням. Домовлялися про дерево, цемент, покрівлю, шукали, де дешевше взяти частину матеріалів, дзвонили знайомим, торгувалися, переносили одні роботи й додавали інші.

За ці три дні я вперше побачила, скільки всього стоїть за простим словом «почати». Одна моя ідея на папері перетворилася на десятки дрібних рішень, кожне з яких тягнуло за собою наступне.

Але сьогодні я з самого ранку зачинилася в кабінеті.

Тепер починалося найголовніше.

На столі лежали фінансові звіти, карти, кошториси, списки робіт і мої нотатки за останні дні. На екрані старенького комп’ютера був відкритий порожній документ, який мав перетворитися на бізнес-план.

Не просто гарний.

Такий, після якого інвестор захоче знати, куди переказувати гроші.

Я чудово розуміла, що однієї красивої картинки з озером, кіньми й будиночками буде замало. Потрібні цифри. Чітка модель. Скільки вкладаємо на першому етапі, коли запускаємо, звідки приходитиме дохід, скільки клієнтів потрібно для виходу в нуль, які є ризики й що ми робитимемо, якщо щось піде не за планом. Потрібно було показати не просто ферму, яка хоче заробляти більше, а проєкт, у якого вже є земля, інфраструктура, команда, транспортна доступність і величезний потенціал, який роками просто ніхто не використовував.

Я підтягнула ближче чашку кави, відкрила першу таблицю й видихнула.

Ось тепер починалася моя справжня робота.

Перші кілька годин я більше стирала, ніж писала. Набирала вступ, перечитувала, морщилася й видаляла половину. Будувала фінансову модель, знаходила слабке місце, поверталася до таблиць і перераховувала все заново. Один із розділів переписала тричі, поки він нарешті перестав нагадувати студентську роботу й почав звучати як документ, із яким не соромно йти до людини, котра має вкласти в наш проєкт власні гроші.

Можливо, я ставилася до цього занадто серйозно, але інакше вже не могла. Тепер це була не просто моя ідея. Макс повірив у неї, його родина була готова вкладати свої заощадження, люди вже витрачали час, рахували матеріали й домовлялися про роботи. Якщо я помилюся, це буде не чергова моя невдала забаганка, про яку можна забути наступного дня. Я підведу всіх їх. І найбільше чомусь боялася підвести саме Максима.

Я втретє перечитувала прогноз окупності, коли в двері щось так гупнуло, що я підскочила на стільці. Ще один удар був таким сильним, що я серйозно подумала, чи витримають петлі, але вже за мить із коридору долинуло протяжне «му-у-у».

Я заплющила очі.

— Васька, забирайся звідси.

У відповідь він знову гупнув у двері.

— Я серйозно. Сьогодні прийому немає.

Ще один удар змусив мене відкласти ручку й важко зітхнути.

— От же ж уперта корова.

Я відчинила двері, але Васька одразу подався вперед, явно збираючись пройти повз мене до свого улюбленого дивана. Я виставила руки й перегородила йому дорогу.

— Та ні, дорогенький. Сьогодні цей кабінет мій. І не треба так на мене дивитися.

Васька кліпнув величезними очима, штовхнув мене мордою в плече, а коли я все одно не відступила, спробував ще раз. Значно впевненіше.

— Ти серйозно зараз?

Він знову рушив уперед, і я зрозуміла, що в боротьбі за територію маю приблизно нуль шансів.

— Ну що ж, пане. Проходьте. Почувайтеся як удома. Хоча кого я обманюю? Ти й так саме це робиш.

Васька спокійно протиснувся повз мене, дійшов до дивана й влаштувався там із таким виглядом, ніби щойно виграв цілком законну судову справу. Я зачинила двері, протупцяла назад до столу й, сідаючи в крісло, кинула через плече:

— І тільки спробуй мені заважати.

— Му-у.

Я озирнулася.

— Посперечайся мені ще.

Васька закрив очі й за кілька хвилин уже тихо сопів. Я похитала головою, розім’яла затерплі пальці й знову взялася за роботу. Хвилин двадцять у кабінеті було чути тільки клацання клавіш та його сонне сопіння, але коли я вкотре застрягла на розділі з ризиками, відкинулася на спинку крісла й нарешті здалася.