15

Василіса

Ми навіть не встигли нормально заїхати на територію ферми, коли до машини швидким кроком підійшов один із чоловіків. Максим опустив скло.

— Максе, треба на пасовище з’їздити. Там кілька годин тому теля народилося, хлопці кажуть, корова неспокійна. Треба глянути.

— Добре, зараз буду.

Чоловік кивнув і відійшов, а Максим заглушив двигун. Я вже збиралася виходити, коли він раптом подивився на мене, потім перевів погляд на мої ноги в нових шльопанцях і чомусь важко видихнув.

— Так не піде.

— А що?

Він уже відчинив двері й гукнув якусь жінку, що проходила неподалік.

— Іро, принеси, будь ласка, свої чоботи. Тільки швидко.

Вона на секунду здивовано глянула на мене, потім на мої ноги, явно все зрозуміла без пояснень і кивнула.

— Зараз.

Я наздогнала Максима біля довгої одноповерхової будівлі.

— Навіщо мені її чоботи?

— Зараз дізнаєшся.

— Сорокін, мені вже не подобається ця відповідь.

Він лише усміхнувся й відчинив двері.

Усередині виявилося щось на кшталт невеликої побутової зони для працівників: довгий коридор, кілька лавок, шафки, далі душові й роздягальні. Максим підійшов до однієї з металевих шафок, відкрив її, трохи порився всередині й дістав пару складених чорних шкарпеток.

Простягнув мені.

Я подивилася спочатку на них, потім на нього.

— Що це?

— Шкарпетки.

— Дякую, я впізнала. Чиї?

— Мої. І не дивись так, вони нові.

Я все одно не поспішала їх брати.

— І навіщо вони мені?

— Бо без них у чоботах ти через десять хвилин натреш ноги й потім скажеш, що це я винен.

— А навіщо мені взагалі чоботи?

Максим сперся плечем об шафку й подивився на мене з тією самою спокійною усмішкою, яка вже починала мене насторожувати.

— Ти ж хотіла екскурсію.

Я кілька секунд мовчала, намагаючись зрозуміти, що саме він задумав.

— Максе…

— Васю, одягай.

Я зітхнула, вихопила в нього шкарпетки й сіла на лавку.

Саме в цей момент повернулася Іра з парою високих шкіряних чобіт, трохи потертих, але цілком пристойних. Вони й справді нагадували ковбойські, тільки без усіх тих модних прикрас, які я бачила в магазинах.

— У мене тридцять дев’ятий, — попередила вона.

— У мене тридцять восьмий.

— Зі шкарпетками нормально буде.

Я натягнула одну пару, потім чоботи й обережно підвелася. Вони були трохи завеликі, але несподівано зручні.

Максим окинув мене поглядом і задоволено кивнув.

— О, тепер схожа на людину, яку можна пустити на пасовище.

— А до цього я на кого була схожа?

— Не провокуй мене.

Я примружилася, але він уже простягнув мені руку.

— Ну що, готова? Ходімо.

Я машинально вклала пальці в його долоню, і Максим повів мене через задні двері на вулицю. Не встигла зробити й кількох кроків, як просто поруч зі мною величезна коняка клацнула зубами. Я рвонула назад і врізалася спиною в Максима, а його руки одразу лягли мені на плечі, втримуючи на місці.

— Господи! Вона мене зараз з’їсть.

— Не з’їсть, — засміявся він. — Це Зірка. Вона спокійна.

Я насторожено подивилася на темно-гніду кобилу, а потім на нього.

— Тільки не кажи, що я маю сісти на цю тварюку.

— Маєш. І я поїду з тобою.

Я вже відкрила рота, щоб відмовитися, але Максим одразу пояснив, що до пасовища машиною не під’їдеш, пішки далеко, а часу в нього немає. Залишатися тут самій після того, як я так завзято вимагала показати мені всю ферму, теж було якось безглуздо.

— Я ніколи не їздила верхи.

— Тоді просто довірся мені.

Оце він, звісно, легко сказав.

Максим підвів мене ближче до коня, показав, куди поставити ногу, і коли я все-таки наважилася, його долоні лягли мені на талію. Від самого дотику я на мить забула і про висоту, і про коня. Він стояв зовсім близько, спокійно пояснював, що робити, а я чомусь надто добре відчувала тепло його рук крізь тонку футболку.

— Я тебе тримаю, — тихо сказав він.

Я кивнула й відштовхнулася. Максим легко допоміг мені піднятися в сідло, і вже за секунду я сиділа так високо, що серце знову пішло кудись у п’яти.

Зірка переступила з ноги на ногу, і я миттєво вчепилася в сідло.

— Максе…

— Все добре.

Він сів позаду мене, і я одразу напружилася ще сильніше. Його груди торкнулися моєї спини, руки простягнулися вперед до повода, а я опинилася фактично затиснута між ним і сідлом. Коли Зірка рушила, я рефлекторно відхилилася назад, і Максим однією рукою обхопив мене за талію.

— Тихо. Не бійся.

Його голос прозвучав зовсім біля вуха, а тепла долоня залишилася на моєму животі. Я вдихнула повільніше, намагаючись заспокоїтися, але тепер уже не була певна, що саме змушує серце битися так швидко.

Кінь ішов спокійно, Максим упевнено тримав повід, а я поступово переставала боятися, хоч і не поспішала відсуватися від нього. Навпаки, з кожним кроком дедалі сильніше відчувала його тепло за спиною, подих біля скроні й руку, яка все ще підтримувала мене за талію.

І це вже лякало зовсім з іншої причини.

Ми їхали повільно, і за кілька хвилин я трохи звикла до руху коня. Принаймні перестала чекати, що Зірка раптом вирішить скинути нас обох і втекти в невідомому напрямку.

— Ти все ще дуже напружена, — тихо сказав Максим біля самого вуха.

— Я вперше сиджу на коні. Маю право.

— Маєш. Просто не стискайся так, вона відчуває.

Я спробувала розслабити стегна й нарешті почала дивитися не тільки вперед, а й навколо.

З цієї частини ферма виглядала зовсім інакше. Основні корпуси поступово залишилися позаду, а далі відкривалася величезна територія. Поля тягнулися майже до самого горизонту, трохи далі виднівся ліс, а ліворуч між деревами блищала вода невеликого озера. Уздовж дороги стояли старі будівлі — кілька довгих корпусів із потемнілими дахами, ще одна споруда з широкими воротами й зарослим подвір’ям. Частина вікон була забита дошками, штукатурка місцями обсипалася, але навіть так було видно, що колись усе це використовувалося.