Розділ №32. Самотність

Тихий дзвін крапель води з крана ледь чутно порушував тишу.  Я сиділа за столом, обхопивши чашку з вистиглим чаєм, і не могла знайти в собі сил хоча б зробити ковток. Моя голова була важкою від думок, і кожна з них кидала поверх моєї могили грудку землі, обіцяючи поховати живцем. Позаду сидів задумливий Лоріан. Його руки рефлекторно обіймали мене, ніжно ковзали по гострих ребрах, даючи трохи тепла та затишку цього дурного вечора. Щось, що було незмінним, як земля під ногами. Щось, що давало хоч якусь опору та сили пережити все, що відбувалося.

Ми сиділи на кухні вже з годину, розмовляючи про все, що сьогодні сталося. З кожним промовленим фактом, ставало лише гірше і я боялася, що Лоріан теж подумає так само як Алієн. Але ні. Замість злості, претензій та криків, він лише міцніше обіймав мене та цілував то в плече, то в щоку. Дивовижно, але він ніколи не звинувачував мене ні в чому, на відміну від інших людей, котрі колись були в моєму житті.

— Я радий, що ти не сунулась заспокоювати Алієн, — промовив він тихим, спокійним голосом. — Інакше б в нас був розтрощений не лише хол, а щонайменше пів відділку.

— Думаєш? —  не змогла стримати слабкої усмішки.  Його руки ніжно стали розминати мої плечі, і я відчула, як це дало мені бодай крихту сил. — Може ми обійшлись би лише першим поверхом.

— Яке там, — широко посміхнувся чоловік і прошепотів мені на вухо, — в тобі стільки сили, що вистачить і весь відділок знести Джері під хвіст.  Я понадіявся, що ти пошкодуєш свій кабінет і холодильник. Тому лише половину.

— А як же ви з Джері? — перепитала. — Мені вас теж шкода.

— А чого нас шкодувати? — мало не розсміявся він. — Джері мене на руки візьме і вистрибне через вікно. Як ти бачиш, досвіду в нього у цьому чимало.  Дурості в голові — теж.

— Ти досі не помирився з ним? — тихіше запитала, переплітаючи наші пальці. Почуття провини все ще гризло мене, подібно до голодного гуля.

— Помирився, — промовив Лоріан з ноткою полегшення та на кілька секунд сильніше притиснув до себе. — Ми поговорили й все вирішили між собою. Але якщо він знову щось ляпне чи залишить тебе одну, я його Кодексом вб'ю в стіну, як гвіздок.

— Повір мені, я не буду тебе зупиняти. Навпаки — ще й подаватиму книжки, щоб цей безсовісний нарешті почав думати й про тебе, — додала жартома.

— От бачиш, мало що змінилося. Скоро все  повернеться до нормального життя.

— Ти серйозно ? — запитала я, не відриваючи погляду від чашки. Моя втома, здається, ставала нестерпною з кожним прожити днем. — Якби ж це було так просто…

— Це не буде просто, — Лоріан міцніше обійняв мене. Гаряче дихання обпалило шию, викликаючи на шкірі табун комах. — Але ми справимося разом. Ти будеш подавати мені дурні книжки із законами, а я ними битиму по голові маніяків, аби вони мали совість та не порушували їх.

— Я не уявляю, скільки потрібно буде книжок, аби вбити їм у голову правила поведінки, — зізналася, усвідомлюючи, що якщо з Джері не вигоріла ця практика, то і з іншими навряд чи допоможе.

— Значно менше, ніж для нашого колеги! — розсміявся Лоріан. Я співчутливо стиснула його долоню і дозволила собі відкинутим назад та нарешті розслабитись.

Всередині мене разом зі сміхом розтанув маленький клубочок напруження. Я повернула голову праворуч, і наші очі повільно зустрілися, вдивляючись один в одного з теплом. Лоріан потягнувся ближче і я відчула, як його губи ніжно торкнулися моїх. Він знову і знову цілував мене, ніби обіцяючи, що буде поруч навіть якщо цілий світ збожеволіє та захоче нас обох вбити. Моє серце повільно калатало, віддаючись басами у скронях, аж доки наші губи знов не відсторонилися.

— Зранку я відведу тебе в студію Велса, — тихо сказав він, обіймаючи мене ще міцніше. Його голос був м’яким, як шепіт, але в ньому було стільки впевненості. — Але ненадовго, добре? Я говорив із вищим керівництвом і вони тимчасово передали мені повноваження Сема. Тому треба буде навести лад після розгрому Алієн та якось розібратися з документами.

— Добре, — прошепотіла я, вдихаючи його запах. Це дало мені можливість зібратися з думками. — Я хочу оглянути його студію та дещо забрати звідти.

— Що? — здивовано підняв брови чоловік. — І навіщо?

— Хочу забрати залишки ефіру та нормально поховати жертв та Велса на нашому кладовищі, — вирішила не брехати, тому, що давно обдумувала цю ідею. — Всі вони сироти й не мали рідних, які б могли це зробити для них. Якщо просто поховати — могили заростуть через один сезон і зрештою зникнуть. Їх ніхто не буде доглядати.

— Ти хочеш перетворити їх на статуї? — перепитав він, ніби намагаючись переконатися, що він правильно зрозумів.

Я опустила голову, обмірковуючи його слова, і знову відчула, як тягар власного минулого стискається у грудях. Згадалося, як маленькою я знову і знову викликала дух мами, коли мені було погано. Не дивлячись на те, що він був дуже страшним, за чорнильними очима і синьою шкірою я бачила як мама ледь посміхалася мені. Це було моєю єдиною розрадою в дитячому будинку.

— Я знаю, що таке самотність, — продовжила я, набираючись сил для цієї розповіді. — Я була на його місці. Я теж сирота. Але мама...коли вона бачила мене, її душа знаходила спокій, як би це не звучало. Мертвим людям теж треба знати, що про них не забули, Лоріане. Але про...про Велса та тих дівчат просто нікому буде згадувати. Їхні могили ніхто не знайде за зарослими деревами та склепами. Ніхто не покладе квітку чи не принесе щось смачне. Вони зникнуть. По справжньому зникнуть. Назавжди. 

Лоріан замовк, його рука м’яко ковзнула по моєму волоссю, і він обережно притягнув мене до себе. Його дихання було рівним, і я відчувала, як його теплі слова торкаються мене на глибинному рівні.

— Я зрозумів про що ти, — тихо відповів він. — Якщо ти так хочеш допомогти їм, я на твоєму боці.

Мої очі з вдячністю подивилися на Лоріана.  Я притулилася до нього спиною, відчуваючи, як його присутність знімає частину тягаря, який лежав на моїх плечах. За вікном знову гуділа завірюха, ніби то забувши що вже наступила весна. Вона поступово набирала сили та все сильніше билася об раму вологим снігом. Ми дивилися на неї,  обіймаючи один одного та дозволяючи спокою заповнити простір навколо.