8.2

Вдалині, на самому горизонті показався черговий розсип валунів.

Але, коли підійшли ближче, виявилося, що валуни  ті не хаотично насипані, а розташовані в певному порядку, ніби хтось навмисне їх так розклав.

– Цікаво, – сказав Айвел, намагаючись розпізнати, що за візерунок викладений із каміння, –  Це  й справді дуже давня  споруда.

– Саме тому Снігова пустка має належати ельфам! – Аівір збуджено посміхнувся, – Тут знаходяться джерела сильної магії. Рано чи пізно хто-небудь забажає ними володіти. То чому б нам не випередити інших охочих? Думаєш, змії-перевертні, гноми або трольди потай не мріють  поцупити  собі цю силу? Елвіал нічого не розуміє...

– Але що  саме ти збираєшся  робити? – запитав Айвел  і додав про всяк випадок: –  Братові я шкодити не буду...

– А хто каже – шкодити? Всього навсього позбавити його магії. Король без магії нікому не потрібен. А я, як другий спадкоємець, візьму владу у свої руки.

– Послухай...

– Ні, це ти послухай. Ти теж вважаєш, що нам достатньо своїх земель? – запитав Аівір із несподіваною злістю.

Якщо брат зараз відступить, то все полетить  у провалля. Самотужки йому не впоратися.

– Не знаю, – Айвел уперто стиснув губи, – але те, що ти задумав – підло. Підло позбавляти ельфа магії. Особливо короля. Одна річ, якщо він сам відступиться  від трону, а інша ось так... нишком.

– Сам він не відступиться, тому що це – зрада своєї спадщини і тих, хто йому довіряє…  Ти ж  все добре розумієш!  До того ж він позбудеться сили не назавжди, – Аівір пом'якшив голос, – а на час, достатній для того, щоб я зміцнив своє становище. Тоді нехай народ вирішує, що їм більш до вподоби: повернути колишнього правителя або залишити владу в моїх руках.

– Припустимо... І як ти хочеш позбавити його магії?

– Є спосіб. Але для цього потрібна обрана душа.  У ній прихована така сила, яка може увібрати, випити чиюсь завгодно магію. Залежно від обставин.   

– І як ти дізнаєшся, хто саме обрана душа? – запитав Айвел із несподіваним азартом.

– Під цим  камінням  є підземелля.  Там з глибокої давнини зберігаються в темряві руни, які жодного разу не бачили денного світла.   Вони дуже могутні. І серед них є одна, порожня руна, яка здатна напевно вказати, хто ця обрана і де саме вона народилася.

– Ти впевнений? – Айвел окинув повільним, уважним поглядом викладений із каменю візерунок.

– Так. Я кілька років збирав ці знання по краплині... 

– А якщо вона ще дитина? Або стара?

– Ну й питання!  – зі сміхом відповів Аівір, – Що нам заважає забрати її з того часу, в якому вона молода і красива?

– Ти впевнений, що вона красива?

– Повинна бути красивою.  У тих уривчастих відомостях, які мені вдалося зібрати, говориться, що ніхто перед нею встояти не може. На жаль, інформації дуже мало. От якби знайти того, хто  колись оберігав її, хто  потім допоміг їй сховатися… Той все про неї знає!

– А він хто?

– Навіть уявлення  не маю.

– І де він може бути?

– Напевно невідомо. Згинув  кудись разом з обраною. Швидше за все, теж відсиджується десь у світі людей.  Туди пірнають, якщо хочуть  надійно сховатися... Але без нього можна обійтися. А ось без неї  – не вийде!

– А як саме вона забирає магію?

– Скоро дізнаємося. Руни повинні підказати, – відповів Аівір.

Він дістав з-під плаща невелику круглу скриньку, відкрив її і висипав на сніг сріблястий порошок, повторюючи візерунок, викладений з каменів.

Сніг миттєво почорнів, потім земля провалилася, і очам відкрилися сходинки, що круто йшли вниз, у підземелля.