Розділ 7.1

Аівір і Мілета поводилися так обережно, що ні в кого й тіні підозри не виникло, що між ними можуть існувати  якісь  інші стосунки, крім  допустимих  традицією.

Але якби був   законний спосіб усунути чоловіка від ельфійського трону, то вона б зробила для цього будь-що – так  Мілета неодноразово казала Аівіру, ніби спонукаючи його   до більш рішучих дій...

– Хочеш позбавити Елвіала всього? – цікавився Айвел, дивлячись на те, яким мрійливим робилося обличчя брата при розмовах про владу.

– Нічого я його не позбавляю. Він сам спить і бачить, як би позбутися і влади, і дружини...

– Це, звісно, правда... Але чи маємо ми право втручатися? –  Айвел  с сумнівом  похитав головою.

– А хто ще допоможе братові здійснити задумане, якщо не ми? –   посміхнувся Аівір.

– То хочеш зробити добру справу? Виключно заради братньої турботи?

Ці розмови поновлювалися час від часу. 

І, якщо Елвіал був королем, то його брати обіймали не менш важливі посади.

Аівір дбав про зовнішню політику Дольвена і  про зв'язки з сусідами. 

Айвел очолював ельфійське військо і стежив за безпекою кордонів. 

Звичайно, війни вже давно ні з ким не велися, вщухли й інші суперечки, але ельфи почувалися більш впевнено, знаючи, що військо перебуває в повній бойовій готовності. 

Бо усяке може трапитися. Навіть між сусідами. А сусіди такі, що теж не проти помахати сокирою чи  мечем. Або жбурнути  могутнім заклинанням.

Елвіал знав, що Аівір жадає  зайняти його місце. 

Але, на відміну від батька, він вважав, що амбіції  треба вчасно  пригальмовувати. Амбіції можуть завадити в ухваленні розумних рішень. Дольвену не потрібні зайві землі. На своїх би порядок навести. 

Ельфи, безперечно, сильні, але силу слід використовувати для творення, а не для руйнування. 

– Снігова пустка – спільна власність, – не втомлювався повторювати Елвіал, – У на  немає  права  її привласнювати.

– Але чому б і не взяти те, що ми здатні утримати! Там багато невикористаної магії!  – вперто заперечував Аівір.

– Ця магія – спільне надбання. А в нас і своєї достатньо.

– Багато магії не буває. Скільки років ми сидимо на одному місці й нікуди не рухаємося. А нам потрібно розвиватися, зміцнювати владу. Хіба ні?

– Захоплення чужого ти вважаєш розвитком? – усміхнувся Елвіал, утім, без злості чи роздратування, – Ми живемо спокійно, наш народ  все має і всім задоволений, навіть той, що живе на околицях. Навіщо ти бажаєш війни з сусідами?

– Війни?  Та хто посміє сунути до нас свого носа! – буркотів  Аівір, – Гноми? Так наша магія  набагато сильніша... А, може, трольди? Які сидять під камінням і власної тіні бояться? Або ще хтось?

– Ніхто не посміє.  Доти, доки ми самі не порушимо договір.

– Право сильнішого – це закон, брате.  Ніяких договорів ельфи  не укладали. А Снігова пустка стала нечейними землями за замовчуванням. Бо  її утримувати важко.

– Краще тобі залишити цю затію, – похитав головою Елвіал.

“Дзуськи!” – подумки відповів братові Аівір.