Розділ 8.1

Аівір дістав з-під плаща товсту  кручену мотузку і вручив один її кінець Айвелу.  

Потім тричі обійшов навколо каменю, міцно обв'язуючи його мотузкою.   З'єднав обидва краї хитромудрим вузлом і знову рушив по колу, малюючи пальцями по мотузці руни, і щось  промовляючи про себе.

Айвел мовчки спостерігав за братом.  

Дуже прикро, що доводиться ось так ховатися, застосовуючи магію. 

Але магія – чужа, тому її необхідно приховувати.

Мотузка  почала блимати, по ній зазміїлися, побігли смарагдові відблиски.

І це називається непомітний перехід! Айвел стривожено озирнувся на всі боки.

Якщо магію хоч хто-небудь відчує, то про це одразу ж стане відомо Елвіалу. А брата зовсім не потішить той факт, що вони  отак потай відкривають портал.

Портали відкривати заборонено. Хіба що, в разі крайньої необхідності, за крайніх обставин. Це правило стосується всіх, хто мешкає і по цей, і по той бік Мерехтливих гір. 

Не можна  порушувати кордони  через  портали. Стосовно  цього існує чіткий договір. Його було складено і підписано всіма правлячими родинами.  Бо кожен правитель  прагне захистити свої володіння від непрошених гостей. Снігової пустки це теж стосувалося. Адже там розташоване джерело магії, яке краще й зовсім не турбувати.

Тому Айвел трохи перелякався.

Аівір же посміхався незворушно, стежачи за тим, як мотузка повільно вдавлюється вглиб твердого граніту, немов би розрізаючи його навпіл.

Крізь камінь можна безслідно розчинитися в будь-якому зі світів. Енергія землі дуже надійно утримує вібрації, не даючи їм поширюватися. 

Цю магію він підгледів у зміїв-перевертнів, що живуть по  той бік Мерехтливих гір.

Камінь розділився надвоє, верхня його частина залишилася нерухомою і твердою, зависнувши дахом над нижньою, яка зробилася хиткою і каламутною наче багнюка.

–  Ходімо! 

Аівір махнув рукою, закликаючи  брата йти за ним.

Покривившись гидливо, Айвел все ж  таки зробив крок у густу, пульсуючу глибину переходу. 

Дуже неприємне відчуття! Немов до шкіри торкається щось липке, слизьке і холодне.

Тож краще заплющити очі і зовсім перестати дихати.

Але, на щастя, таке відчуття тривало недовго – мить чи дві.

Потім в обличчя вдарив легкий, морозний вітерець. 

Снігова пустка.  Біла рівнина, куди не поглянь.  

Тут ніколи не буває сонця, бо небо завжди закрито  низькими фіолетово-сірими хмарами.  

Лише зрідка погляд може зачепитися за розсип невеличких валунів або за купку  кривих, напівзасохлих дерев, що туляться одне до одного, переплітаються гострими гілками, немов  в марній спробі зігрітися.

Брати квапливо рушили вперед, до самого горизонту. Вони ступали безшумно, як уміють ходити ельфи, сніг жодного разу не скрипнув під їхніми чобітьми.

– Є одне місце... – промовив Аівір пошепки, не бажаючи порушувати урочисто-похмуру безмовність снігової рівнини.

– Яке місце?

– Дуже древнє... Але ми повинні діяти швидко. Магічна  завіса  недовго буде нас прикривати.

– Послухай, у мене немає жодного бажання  потім з'ясовувати стосунки  з Елвіалом. Ми повинні дотримуватися законів, а не порушувати їх.

–  Заспокойся. Усе це – для блага королівства!