Розділ 6.1

У королівській родині було три сини. Старший – Елвіал, середній – Аівір і молодший – Айвел.

Після того, як король і королева в певному віці – бо  ельфи ж живуть дуже довго, – відійшли від трону і переселилися у віддалений замок біля підніжжя Мерехтливих гір, всі справи міста  перейшли до старшого сина.  За правом успадкування.

Незважаючи на те, що традиції цієї дотримувалися споконвіку, середній брат залишився незадоволений.   Аівір був улюбленцем батька, і про це знали всі.

Але король нічого не міг вдіяти – стародавні закони порушувати не дозволяється, бо саме  на  них тримається магія і сила королівського роду.

Зазвичай ельфи  не настільки плідні, і одразу три сини – велика рідкість. 

Але й великі проблеми. Елвіал – первісток виховувався так, як і належить  спадкоємцю – у стриманості та суворості. 

Середньому Аівіру дісталося більше уваги й любові, оскільки на трон він би потрапив лише в тому разі, якби старший брат раптом втратив свою магію. Ельф без магії королем бути не може.

Ельфи без  магії  навіть не живуть у Дольвені. Невелике поселення, біля південної межі  – ось їхня доля. 

Звісно,  вони не кинуті напризволяще, місто  гарно дбає про їхній добробут, але жити поруч із вищими ельфами вони не мають права.  Згідно з усе тими ж давніми законами. 

Айвела взагалі ніхто не чекав. І коли він народився, на нього обрушилася вся ніжність, вся любов, яку королева не зуміла дати старшим синам. 

Королева з дитинства вселила молодшому думку, що він гідний набагато більшого, ніж животіти в тіні своїх братів.

Але, на щастя, Айвел виріс добрим, відкритим і анітрохи не розпещеним. 

Звичайно, він більше прикипів  до Аівіра, бо між ними було всього два роки різниці, тоді як з Елвіалом – шість. 

До того ж, старший принц   як спадкоємець, дуже рідко спілкувався з братами, розважалися  і гралися вони теж  окремо. Точніше,   Елвіал  майже зовсім не розважався. 

Весь свій час він присвячував заняттям магією та іншим важливим для майбутнього короля справам.

– Наше місто багате і чудово захищене, – переконував  його батько,  на якого  лягав обов'язок навчати сина всіх премудростей королівської влади, – і твоє завдання – зробити наш вплив ще більшим. Усе своє життя ти повинен присвятити посиленню нашої могутності.

Ці слова наганяли на шістнадцятирічного Елвіала нудьгу, але вдіяти він нічого не міг. Почуття обов'язку йому навіяли з народження.

Лише іноді, на короткий час, вдавалося  втекти  подалі від замку, на волю, до озер, що сріблястим бісером розсипалися посеред смарагдової зелені дрімучих лісів, до димчастих водоспадів і стародавнього великого каміння, що наглухо вросло в землю і, за давніми легендами, служило  джерелами сили й родючості ельфійської землі.

Хлопчик  пірнав   у пітьму глибоких печер, що розкинулися по той бік водоспадів і блукав досхочу   сирими, таємничими  лабіринтами. 

Він і сам не знав, чого шукає. Дивні марення  ятрили його юну душу.  Відчуття чогось недоробленого, недосказаного.  

Тінь  королівської влади, яка  невблаганно наповзала з близького майбутнього, пригнічувала Елвіала, але він нікому б не наважився в цьому зізнатися, бо  вважав  це зрадою законів і заповітів предків.

Радість  для нього була лише одна – відвідувати Інвігу – хранительку стародавніх рун, лісову відлюдницю.

Там він міг відпочити душею, смачно поїсти й послухати казки про минулі часи, які Інвіга розповідала тихим, таємничим голосом.