У якому Дядько Жора лагодить світло на сходах, а дорога додому виявляється довшою за робочий день
Інтерлюдія
Розповідали про чоловіка, який повернувся з довгих мандрів.
Він упізнав місто ще з дороги. Побачив вежу, темний вигин річки й дахи, які пам’ятав низькими, а тепер вони здавалися зовсім крихітними.
Біля воріт його пропустили.
На вулиці поступилися дорогою.
Біля свого дому він зупинився й довго дивився на вікно.
У кишені лежав ключ. Чоловік носив його стільки років, що голівка протерла тканину.
Він піднявся на ґанок, відчинив двері й ступив уперед.
Під ногами опинився дорожній пил.
Дім стояв далеко, за його спиною.
Чоловік вирішив, що помилився. Повернувся, роздивився подряпину на одвірку, яку залишив іще хлопчиськом, упізнав темний слід біля ручки.
Уставив ключ.
За дверима хтось пересунув стілець.
Він ступив на знайомий звук.
Вітер приніс запах сухої трави. До міста знову треба було йти.
Потім він пробував підходити з іншого боку. Чекав ранку. Просив провести його. Лишав ключ під каменем, повертався по нього.
Нічого не допомагало.
З часом люди перестали питати, звідки він іде.
Питали тільки, чи далеко йому ще.
І чоловік щоразу відповідав, що зовсім недалеко.
* * *
— На хліб не сідай, — сказала Тамара.
Жора зупинився, підняв ганчірку, що лежала на стільці, й побачив згорток.
— Навіщо ти його сюди поклала?
— Щоб ти взяв із собою.
Він сховав хліб у сумку, подалі від інструмента. Тамара поставила перед ним чашку.
З коридору долинуло шкряботіння. Лизка точив кігті об щось, на думку Федотовича, для цього не призначене.
— Він знову.
— Я чую, — відповіла Тамара.
— А чого не йдеш?
Вона вийшла. Жора допив чай, перевірив книжку з адресою. Світло на сходах, після десятої. Учорашній чоловічий голос він пам’ятав добре.
Не потрапити до власної квартири.
Підійти й знову опинитися не там.
Жора подивився на кухонні двері. За ними був їхній короткий коридор. Уночі він пройшов там, уранці пройшов, зараз треба було пройти ще раз.
Надворі коротко посигналили.
— Миколка приїхав, — сказала Тамара, повертаючись із котом на руках.
Лизка дивився через її лікоть так, наче їх обох відірвали від важливої справи.
— Адреса в тебе?
— У мене. І в нього.
— Якщо затримаєшся…
— Подзвонимо.
Вона кивнула й поставила кота на підлогу.
Надворі пахло мокрою землею. Біля сараю кудкудакали кури. Жора вийшов за ворота, озирнувся на вікно маленької кімнати й сів у машину.
Микола тримав на кермі список матеріалів.
— Я тебе висаджу, потім у своїх справах, потім це заберу. До обіду чи трохи пізніше Томі довезу.
— Добре.
— Назад сам?
— Якщо просто світло, сам.
Друг подивився на нього.
— А якщо непросто?
Жора влаштував сумку біля ніг.
— Спершу подивлюся.
* * *
Вони приїхали трохи пізніше десятої.
Замовник чекав біля старого будинку, на лавці коло входу. Літній сухорлявий чоловік в охайній куртці тримав на колінах невелику потерту сумку. Коли машина зупинилася, він підвівся надто швидко, наче боявся, що вона зараз поїде.
— Георгій Петрович?
Жора кивнув.
— Ви вчора дзвонили?
— Я. Дякую, що приїхали.
Чоловік подивився на Миколу.
— Це зі мною, — сказав Жора. — Підвіз.
Вони привіталися. Микола уточнив у друга, чи не треба поки нічого докупити, й повернувся до машини.
Чоловік притримав Жорі двері під’їзду.
— Як до вас звертатися? — запитав Жора.
Замовник трохи забарився.
— Одіссей.
Жора подивився на нього.
— Так звуть?
— Так називають. Давно вже.
Він не усміхався, і Жора теж не став.
З під’їзду тягло кам’яною прохолодою. Біля входу ще вистачало денного світла, далі сходи губилися в сірості. Плафон над першим прольотом був темний. Вище ледь світилася інша лампа.
Жора поставив сумку на нижню сходинку.
— Ви мені спершу про повернення поясніть.
Одіссей провів долонею по ручці своєї сумки.
— Я покажу.
— А потім поясните?
— І поясню.
Вони піднялися. Підошви шурхотіли по стертих сходинках. Десь за дверима працювало радіо. На майданчику біля вікна стояв горщик із довгою, втомленою квіткою.
Одіссей показав на двері в дальньому кутку.
— Мої.
На дверях було дві старі замкові щілини, а навколо верхньої фарба стерлася до дерева. Жора машинально подивився на світильник над майданчиком.
Замовник дістав ключі.
— Ви тут постійте.
Жора лишився біля поручнів, за два кроки від нього.
Одіссей підійшов до дверей, знайшов потрібний ключ. Уставив. Замок клацнув, двері прочинилися.
Унизу з гуркотом зачинилися вхідні двері.
Жора повернув голову на звук.
— От, — сказали знизу.
Він знову подивився на двері квартири.
На майданчику нікого не було.
Жора підійшов до поручнів.
Одіссей стояв біля нижнього прольоту, з ключами в руці. Підвів голову й утомлено показав ними вгору.
— Щоразу.
Якийсь час Жора мовчав. Потім озирнувся на зачинені двері й почав спускатися.
Клієнт чекав, не рушаючи з місця.
— Я вас не обігнав, — сказав він.
— Це я помітив.
— Іноді далі виносить. За ріг. До іншого під’їзду. Сьогодні близько.
Жора подивився вглиб сходової клітки.
Готельного ліжка ніде не було. Шафи теж. Звичайний під’їзд, одна стара квітка нагорі, чоловік унизу. Пояснювати собі, що не побачив людину на сходах, він не збирався.