- Глава 1.1 -

Працюю я добре. За п'ять років у цьому готелі пройшла шлях від координаторки служби до її керівниці, і свою посаду отримала не завдяки красивим очам. У моєму підпорядкуванні покоївки, супервайзери поверхів та частина господарського персоналу, а мій робочий день складається з десятків дрібних речей, яких гості ніколи не повинні помічати. Саме в цьому і полягає парадокс готельної роботи: що краще ти її виконуєш, то менше люди розуміють, скільки всього було зроблено. 

Гість просто заходить у чистий номер. Він не знає, що за годину до цього хтось терміново міняв пошкоджену штору, шукав запасний комплект білизни, викликав техніка через кран, який раптом вирішив потекти, чи переставляв людей між поверхами, бо одна з працівниць захворіла. І не повинен знати. Моє завдання – зробити так, щоб усе працювало.

Тому наступні кілька годин я роблю саме це.

Я переходжу з номера в номер, звіряю готовність, відповідаю на дзвінки, двічі спускаюся вниз, один раз сварюся зі службою постачання через затримку засобів, а ще за пів години ловлю себе на тому, що майже забула про нового власника.

Майже.

Бо про нього не забув ніхто інший. Я практично на кожному кроці чую розмови персоналу про цього таємничого чоловіка. 

– Кажуть, він дуже молодий.

– Кажуть, йому сорок.

– Це для тебе молодий?

– Після нашого попереднього власника – підліток.

– А я чула, що він страшенно прискіпливий.

– А я чула, що він половину керівників своїх компаній звільняє після першого місяця.

Я проходжу повз двох дівчат із комплектами рушників у руках і не витримую:

– Якщо ваш новий власник настільки страшний, як ви розповідаєте, раджу хоча б не зустрічати його плітками в коридорі.

Обидві миттєво замовкають.

– Лілю Андріївно, ми просто…

– Я знаю. Просто працюйте.

Відходжу й сама хитаю головою. Насправді я їх розумію. Невідомість завжди лякає більше, ніж конкретна проблема. Мене теж лякає. Просто в мене за останні сім років було стільки реальних проблем, що витрачати сили на ті, які ще навіть не трапилися, я давно відучилася.

Коли тобі двадцять два і здається, що життя вже розписане на багато років уперед, ти можеш дозволити собі боятися дрібниць.

Коли у двадцять три ти прокидаєшся вночі від плачу одразу двох немовлят і не знаєш, кого взяти на руки першим, страхи дуже швидко змінюють масштаб.

Я давно не та дівчина.

Іноді мені взагалі здається, що тієї Лілії більше немає.

Ближче до одинадцятої готель починає нагадувати вулик, у який хтось засунув палицю. На рецепції перевіряють стійку вже втретє, адміністратор особисто проходить холом і чіпляється навіть до того, як лежать журнали на столику, технічний директор раптом виявляє, що одна з ламп біля ліфта світить “не під тим кутом”, а керуючий готелем телефонує мені двічі протягом двадцяти хвилин.

Під час другого дзвінка я вже не витримую.

– Вікторе Михайловичу, якщо ви ще раз запитаєте, чи готовий президентський люкс, я сама туди заселюся, щоб ви нарешті заспокоїлися.

На тому боці западає коротка тиша.

– Ліліє Андріївно, вам смішно? – дивується. 

– Трохи.

– А мені – ні.

– Люкс готовий, – карбую. 

– Точно?

Заплющую очі і важко видихаю.

– Я особисто перевірила його двадцять хвилин тому.

– Перевірте ще раз.

– За двадцять хвилин там ніхто не жив.

– Ліліє Андріївно, краще перевірити ще раз. 

– Уже йду.

Він кладе слухавку, а Оксана, яка стоїть навпроти мене з папкою, прикриває губи рукою.

– Ви колись договоритеся до звільнення.

– Схоже, сьогодні для цього навіть старатися не треба. У нас новий власник.

– Не жартуйте так, – вона одразу стає серйозною. – Я всю ніч не спала.

– Через роботу? – дивуюсь. 

– Через іпотеку.

І ось тепер мені вже зовсім не смішно. Дивлюся на неї кілька секунд, а потім видихаю.

– Оксано, послухай. Ми не знаємо, що буде. Можливо, нічого. Готель працює, приносить прибуток, персонал укомплектований. Новому власнику немає сенсу сьогодні приїхати й розігнати людей, без яких завтра все просто стане.

– А якщо він приведе своїх керівників?

– Тоді будемо вирішувати проблему тоді, коли вона з'явиться.

– Ви так спокійно говорите, – зітхає. 

– Бо якщо я зараз сяду поруч із тобою й почну плакати, президентський люкс від цього чистішим не стане.

Вона нарешті усміхається.

– Добре. Я зрозуміла.

– От і чудово. А тепер іди перевір п'ятий поверх. І скажи Марині, що я бачила візок посеред коридору. Якщо він стоятиме там, коли приїде нове керівництво, я сама її на ньому покатаю.