- Глава 1 -

– Лілю Андріївно, ви вже чули?

Я навіть не встигаю нормально переступити поріг службового приміщення, як до мене підлітає Оксана – одна з адміністраторок – із таким виразом обличчя, ніби за два мої вихідні готель щонайменше встигли продати вдруге, спалити й відбудувати заново. 

Зупиняюся, поправляю ремінець сумки на плечі й дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, що могло трапитися о восьмій ранку такого, через що вона навіть не дає мені зняти пальто.

– Доброго ранку, Оксано, – нагадую з усмішкою. – У цивілізованому суспільстві зазвичай починають із цього.

– Доброго ранку, – слухняно випалює вона й одразу нахиляється до мене ближче. – Сьогодні приїжджає новий власник.

На мить завмираю, а тоді все ж стягую пальто й вішаю його до шафи. Новина, якщо відверто, не настільки несподівана, щоб через неї хапатися за серце. Про те, що готель викупила інша компанія, ми знаємо вже кілька тижнів. 

Власне, відтоді тут і панує стан перманентної істерії. Спочатку всі обговорювали сам продаж, потім намагалися дізнатися, хто саме нас придбав, після цього хтось запустив чутку про масові звільнення, ще за день інший хтось урочисто повідомив, що готель взагалі закриють на реконструкцію. 

До кінця минулого тижня ми встигли подумки втратити роботу, отримати нову, пережити ремонт, зміну назви готелю й мало не перетворення його на торговий центр. 

Я старанно не брала участі в цих розмовах. Не тому, що мене не хвилює власне майбутнє. Якраз навпаки. Мене воно хвилює настільки сильно, що я волію мати справу з фактами, а не з припущеннями.

– Сьогодні? – перепитую, дістаючи з сумки телефон. – Нам же казали, що представники нового керівництва будуть наступного тижня.

– Передумали. Керуючий зранку вже всіх підняв. Кажуть, власник особисто приїде до обіду.

– Ну, значить, приїде.

Оксана кліпає.

– І це все?

– А що я повинна зробити? Втекти через чорний вихід? – усміхаюсь. – Чи розстелити червону доріжку?

– Я серйозно! – вона озирається на двері й стишує голос. – Кажуть, будуть кадрові зміни.

Ось тепер моя рука на мить завмирає над екраном телефона. Всього на секунду. Цілком достатньо, щоб усередині неприємно стиснулося, але недостатньо, щоб Оксана це помітила.

– Хто каже? – питаю. 

– Усі.

– Тоді можеш не хвилюватися, – ховаю телефон у кишеню. – Коли щось кажуть усі, зазвичай ніхто нічого не знає.

– Але ж нові власники майже завжди приводять своїх людей.

– Іноді приводять, – знизую плечима. 

– А якщо…

– Оксано, – м'яко перебиваю її, – якщо нас вирішили звільнити, ми цього зараз не змінимо. А якщо не вирішили, то немає сенсу з восьмої ранку доводити себе до нервового зриву. У нас сьогодні повне заселення на четвертому поверсі, о дванадцятій заїжджає група, а в двісті сьомому вчора була скарга на ванну кімнату. Ось це ми можемо змінити. Тому почнімо з того, що залежить від нас.

– Ви взагалі ніколи не панікуєте?

Ледь усміхаюся.

Якби ж.

– Панікую. Просто переважно мовчки.

Вона сміється, а я проходжу до свого невеликого кабінету, залишаю сумку, вмикаю комп'ютер і кілька секунд дивлюся на темний екран, перш ніж він засвічується. От тільки усмішка зникає майже одразу, щойно за мною зачиняються двері. 

Кадрові зміни. Два абсолютно звичайні слова, які для когось означають нову посаду, для когось – новий кабінет, а для мене потенційно можуть означати дуже великі проблеми. Тому що за красивою назвою моєї посади, п'ятьма роками бездоганної роботи й хорошими рекомендаціями немає фінансової подушки, яка дозволить мені кілька місяців спокійно сидіти вдома й вибирати, яка пропозиція подобається більше. 

Є квартира, комунальні платежі, продукти, одяг, школа, гуртки, нескінченні дитячі “мамо, мені треба” і двоє шестирічних людей, для яких я – єдина доросла людина, що відповідає за все.

Навіть думка про них змушує мене автоматично потягнутися до телефона. На екрані досі висить ранкове повідомлення від мами, яка сьогодні відвела дітей і написала, що все добре. 

Матвій забув пенал, тому довелося повернутися. Соломія дорогою згадала, що сьогодні треба було принести кольоровий папір. Купили. 

Я усміхаюся. 

Мама рятує мене частіше, ніж я готова визнавати. Без неї я навряд чи змогла б нормально працювати повний день, особливо в готелі, де фраза “мій робочий день закінчився” іноді має суто теоретичне значення. Але навіть із її допомогою гроші не беруться нізвідки. І якщо сьогодні якийсь незнайомий чоловік у дорогому костюмі вирішить, що йому не потрібна керівниця служби хаускіпінгу з п'ятирічним стажем, то вже завтра мені доведеться відкривати сайти з вакансіями й думати, як зробити так, щоб діти нічого не помітили.

Ні. 

Я відсуваю телефон.

Немає сенсу ховати себе раніше, ніж приїхало нове керівництво. 

Рада вітати вас у книзі, де минуле переплітається з теперішнім. Обіцяю багато емоцій)) приєднуйтесь до нашої читацької родини)