Двійник із Задзеркалля

“Хрясь!”  -  і заліковка закрита до наступної зимової сесії -  останній екзамен із філософії дався дуже легко.  Літо офіційно наступило. Дем'ян пішов одразу з одногрупниками в парк святкувати закінчення першого студентського року. Завтра треба було збирати речі і їхати на літо в бабусин дім, самої бабусі вже три роки, як не було.  

Дім був великий, давній, проте в дуже гарному стані -  тут Дем'ян провів усе своє дитинство. Кожна найменша тріщинка в стінах була йому знайома. Він дотепер пам'ятає п'янкий  запах рожевих півоній та троянд із саду. Півонії чомусь пропали та Дем'ян вирішив насадити їх знову.  А смак молодих грецьких горіхів, коли вони ще молочні і з них можна здирати білу шкірку, спілі горіхи ніколи не смакували  Дем'яну так, як оті неспілі осінні.  Роботи було повно, але якраз цьому Дем'ян і радів -  він давно зрозумів, що відпочивати треба в роботі, просто іншій. Догляд за садом, обрізання дерев, фарбування хвіртки, викидання старого мотлоху та наведення порядку на горищі було для нього медитативним заняттям -  десь далеко залишився гам великого міста, запах бензину і розплавленого асфальту, а тут  був шум дерев,  зелень і тишина, що глушила. Удома перед вікнами  проходила трамвайна колія, кожні двадцять хвилин, починаючи з п'ятої ранку, проїжджав, краще сказати, прогупував по бруківці трамвай, глушачи все навколо. До цього гуркоту Дем'ян так і не зміг ніколи звикнути.  Тому тут, у бабусиному домі, Дем'ян ніколи не зачиняв на ніч вікна, бо любив засинати під стрекіт цвіркунів, а прокидатись під пташині трелі. 

Спати хотілось найбільше тоді, коли треба було вставати на пари, а тепер, коли з'явилась можливість  подовше полежати, сон зранку, як навмисне, кудись зник.  Тому Дем'ян ще трохи читав у ліжку і невдовзі вставав. Найбільше йому кортіло добратись до горища  -  в дитинстві горище було місцем переходу в інший таємничий  світ. Тут, у його дитячій уяві,  містились всі скарби світу, малому Дем'янчику здавалось, що вартує йому підняти віко старої бабусиної скрині і він там знайде лампу Аладдіна або, що найменше, груду древніх золотих монет чи старовинний козацький кинджал. Але, якщо покласти руку на серце,  це відчуття магії і таємниці  у нього не зникло і тепер.  

По тілі пробігла хвиля радісного передчуття, коли він приніс з комори залізну, пофарбовану у зеленкуватий колір драбину і поклав ногу на її перший щабель. У ніздрі найпершим ударив запах старого  горища і він вмить перенісся у дитинство.  

“От, як було б добре, якби якийсь парфумер зміг відтворити запах бабусиного горища у флаконі”, - мріяв  Дем'ян. 

Він провів тут цілий день, заглядаючи у кожну шпаринку і перевіряючи найменшу скриньку.  На диво, горище було чисте і незахаращене. Усе було потрібне, від усього віяло історією роду  і просто історією. Дем'ян через якісь речі, як ось Різдвяну звізду, яку колись зробив власноруч його тато чи ручну маслобійку, в якій, він пам'ятає, збивала перед Паскою домашнє масло бабуся,  пережив заново  цілі  яскраві уривки із глибокого дитинства.  

Нарешті він дійшов до дальнього кутка. У ньому щось стояло довге, накрите старим простирадлом. Дем'ян його скинув, піднявши хмаринку тонкої пилюки. Перед ним стояло давнє дзеркало у дубовій рамі. Краї дзеркала уже взялись  сірими мутними плямками. 

“Скільки ж воно тут знаходиться?” -  Дем'ян пробував пригадати, чи пам'ятає він це дзеркало з дитинства. У хаті він його точно ніколи не бачив -  значить воно весь час знаходилось тут. Так, він згадав - маленьким він підняв колись край покривала, спитав, чи не занести дзеркало у вітальню та бабуся сказала ні, місце його поки що тут нагорі. 

Дем'яну подобалось бачити себе у цьому сімейному дзеркалі. Воно було дійсно  зі старих часів.  “І дерево так гарно збереглось. Нічого його навіть не поїло. Ну, все час настав. Я його занесу до себе в кімнату”, -  твердо вирішив він.  

Та його годі було дотягнути до спуску вниз. Дубова рама було товста і важка, не було і мови аби самому спустити її по драбині. Треба було кликати когось на поміч. По сусідству жив Юрко, друг дитинства Дем'яна, вдвох, прикинув він, вони точно справляться. 

“Дем'яне, іди  їсти, а то ти там вже цілий день безвилазно сидиш, довго ти ще там!?” -  кликала на вечерю мама. Вона теж приїхала  на зо два тижні по справах, а також аби по дому трохи порядки навести, далі Дем'ян мав хазяйнувати вже сам. 

І робота закипіла: мама провітрювала на фіртці постіль та одяг із шаф, випрала фіранки та занавіски  з усіх вікон, Дем'ян підмів та помив підлогу на горищі, поміняв там одну із перегорілих жарівок, виніс звідтам якесь дрібне сміття, прикрутив одну із обвислих дверець у кухонній шафці, мама перебрала консерви та компоти у коморі, наскладала кілька пак старих газет на веранді на здачу на макулатуру. Дем'ян взявся перефарбовувати фіртку -  обрали з мамою фарбу трав'яного зеленого кольору, віконні рами він пофарбував у сніжно-білий. 

Дім віджив, усміхнувся і заяскравів -  він відчув, що про нього дбають, його   люблять і він потрібний. Зміни в атмосфері будинку несвідомо вловив і Дем'ян з мамою. Вечором вони довго сиділи втрьох з Юрком на кухні, їли улюблений щавлевий борщ Дем'яна, а потім Юркові сирнички з полуничним варенням, слухали напівзабуті історії про їх дитячі розбишацтва, які їм розповідала мама і  що кілька хвиль в унісон озвучували дім хвилями сміху. Дем'ян відчував, як з кожним днем йому у груди щораз більше закрадалось тихе щастя.  

Робота по домі була зроблена - лишилось подвір'я, город  і: “Дзеркало”,- про себе додав Дем'ян.  

Вони взяли з Юрком товсті мотузки, обмотали  дзеркало спочатку ковдрою, потім міцно його обв'язали тими  шнурами і почали поволі спускати. Вся операція пройшла успішно -  дзеркало в цілості було доставлене до кімнати Дем'яна.  Дем'ян вирішив поставити його в кут коло шафи.  Він відмив дзеркальну поверхню спиртом і на наступний день взявся за лакування рами.  Спочатку він її почистив  м'якою щіточкою, потім відшліфував дрібним наждачним папером -  поверхня одразу ж стала гладенькою та приємною на дотик. Сусід йому порадив обробити дерево антисептиком, щоб цвіль і шкідники  не напали і лиш тоді лакувати. Дем'ян працював пензликом з такою заглибленістю і акуратністю, немов малював картину, робота його повністю поглинула. Час перестав існувати на якусь мить узагалі, лише був дуб зі своїм неповторним візерунком і пензлик, що ковзав по ньому, заповнюючи кожну тріщинку золотистим лаком.