Я прокинулася від того, що хтось відчинив вікна.
Холодне ранкове повітря увірвалося до кімнати, змусивши мене щільніше загорнутися в ковдру. Кілька секунд я просто лежала, дивлячись на незнайому стелю, прикрашену золотими візерунками.
Потім згадала.
Замок. Темний король. Дракон.
І слова, які досі відлунювали в моїй голові.
«Приготуйте покої для майбутньої королеви».
Я різко сіла на ліжку.
— Ні, — прошепотіла сама собі. — Цього не буде.
— Сподіваюся, ви говорите не про сніданок, леді.
Я здригнулася.
Біля вікна стояла молода жінка в темно-синій сукні. Її світле волосся було зібране у витончену зачіску, а на обличчі застиг вираз спокійної ввічливості.
— Хто ви?
— Ліліана. Мені доручили доглядати за вами.
— Мені не потрібна служниця.
Дівчина ледь усміхнулася.
— У цьому замку мало кого цікавить, що вам потрібно.
Я відкинула ковдру й підвелася.
— Тоді передайте своєму королю, що я хочу його бачити.
— Його Величність уже чекає на вас.
Тронна зала вранці виглядала ще величнішою, ніж напередодні.
Високі вікна пропускали холодне світло, яке ковзало по чорному мармуру. Біля трону стояли двоє чоловіків.
Одного я впізнала одразу.
Каель.
Він був одягнений у чорний камзол із тонкою срібною вишивкою. Темне волосся спадало на чоло, а обличчя залишалося непроникним.
Другий чоловік мав світле волосся й уважний погляд. На відміну від короля, він здавався більш відкритим, хоча в його усмішці відчувалася небезпечна впевненість.
— Отже, це та сама дівчина, через яку наш король змусив половину гвардії провести безсонну ніч? — промовив незнайомець.
— Даріане, — холодно попередив Каель.
— Мовчу, Ваша Величносте.
Даріан усміхнувся ширше, але замовк.
Я зупинилася за кілька кроків від трону.
— Ви обіцяли пояснити, чому я тут.
Каель повільно перевів на мене погляд.
— Ти знаєш, хто така перша Драконяча королева?
— Ні.
— Вона правила задовго до появи нашого королівства. Її кров була джерелом магії, яку навіть наймогутніші чаклуни не могли підкорити.
— І яке це має відношення до мене?
— Ти її нащадок.
Я похитала головою.
— Моя родина ніколи не згадувала про жодну королеву.
— Тепер ти розумієш, чому твоя родина так довго приховувала правду?
Його слова боляче зачепили мене.
— Де моя мати?
Каель на мить замовк.
— Про неї поговоримо пізніше.
— Ні. Я хочу знати зараз!
У залі стало тихо.
Даріан повільно відвів погляд, а король зробив крок до мене.
— Не плутай моє терпіння зі слабкістю, Еларо.
— А ви не плутайте моє мовчання зі страхом.
Його очі звузилися.
На мить мені здалося, що він розгнівається. Але Каель лише нахилив голову, розглядаючи мене так, ніби намагався розгадати загадку.
— Через сім днів відбудеться наш шлюб.
Я перестала дихати.
— Що?
— Ти правильно почула.
— Ви збожеволіли?
Даріан тихо кашлянув, приховуючи усмішку.
— Обережніше, леді. Не кожен наважується говорити з королем таким тоном.
— Тоді, можливо, настав час комусь почати.
Каель навіть не подивився на свого радника.
— За сім днів ти станеш моєю дружиною. Цей союз потрібен не лише мені. Твоя кров і моя влада пов’язані давнім договором.
— Я не річ, яку можна передати за договором!
— Ні, — тихо відповів він. — Ти значно небезпечніша.
Він повернувся до трону.
— Даріане, подбай про підготовку до церемонії.
— Як накажете, Ваша Величносте.
— А ти, Еларо, почни звикати до свого нового становища.
Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині закипає гнів.
Сім днів.
У мене було лише сім днів, щоб знайти спосіб вирватися з цього замку.
— Не дивіться на нього так, леді. Ще трохи — і ви пропалите в королі дірку.
Я різко повернула голову.
Біля колони стояв Даріан.
— Ви завжди підслуховуєте чужі розмови?
— Лише ті, які обіцяють бути цікавими.
— Тоді вам, мабуть, дуже нудно в цьому замку.
Він розсміявся.
— Знаєте, тепер я розумію, чому Каель наказав привести вас живою.
Я завмерла.
— Що ви маєте на увазі?
Усмішка зникла з його обличчя.
— Краще не ставте запитань, відповідей на які не готові почути.
— Ви всі тут розмовляєте загадками?
— Це одна з переваг життя при королівському дворі.
Він нахилив голову й додав тихіше:
— І ще одна порада. Не довіряйте нікому, навіть тим, хто здається вам привітним.
Перш ніж я встигла відповісти, Даріан пішов.
А я залишилася з відчуттям, що в цьому замку кожен приховує щось своє.
Увечері Ліліана принесла мені вечерю.
— Король наказав передати вам це.
Вона поклала на стіл невелику оксамитову скриньку.
Я відкрила її.
Усередині лежав медальйон.
Срібний дракон із розправленими крилами. Такий самий, як той, що мати віддала мені перед тим, як гвардія увірвалася до нашого будинку.
Тільки цей був значно старішим. На зворотному боці виднівся напис:
«Кров пам’ятає те, що розум забув».
Я торкнулася металу.
І світ зник.
Перед очима спалахнуло полум’я. Я побачила жінку з довгим сріблястим волоссям, яка стояла перед величезним драконом. На її голові сяяла корона, а в руках горіло синє полум’я.
— Ти повернулася, — пролунав жіночий голос.
Я спробувала відступити, але не могла поворухнутися.
— Хто ви?
Жінка повернула голову.
Її очі були такими самими, як мої.
— Не довіряй темному королю, дитино. Він приховує більше, ніж ти можеш уявити.
— Чому?
Вона простягнула до мене руку.
— Тому що саме він стане твоїм найбільшим випробуванням.
Полум’я спалахнуло яскравіше.
А потім я почула рев.
Глибокий, могутній, знайомий.
— Азаре!
Ілюзія розсипалася.
Я впала на коліна, хапаючи повітря.
#4598 в Любовні романи
#1153 в Любовне фентезі
#1544 в Фентезі
#192 в Темне фентезі
Відредаговано: 17.11.2026