Епілог. Там, де почалася правда

Через чотири місяці Ярина знову приїхала до «Сапфіру».

Цього разу не як фіктивна дружина та трохи кризова менеджерка, і точно не як жінка, яку терміново вписали в чужу родинну легенду. Офіційно вона була організаторкою камерної вечері до дня народження Лесі Павлівни. Неофіційно — людиною, яку бабуся представила флористам словами:

— Це Ярина. Вона знає, як не дати нашій родині зіпсувати красивий вечір.

Флористи ставилися до неї з належною повагою.

«Сапфір» змінився. Не зовні, адже камінь, озеро, оранжерея залишилися тими самими. Але в повітрі стало менше страху. Орест і Софія жили в окремому крилі та працювали над реставраційним проєктом. Віктор Степанович з’являвся рідко, говорив сухо і поки що не вмів просити пробачення, але, за словами бабусі, «принаймні перестав командувати повітрям».

Максим керував радою, багато працював і вчився не зникати, коли ставало важко.

Це виходило не ідеально.

Зате справжньо.

— Ти знову переставила столи, — сказав він, коли знайшов Ярину в оранжереї за годину до вечері.

— Вони стояли неправильно.

— Бабуся затвердила схему.

— Бабуся хоче сидіти так, щоб бачити всі обличчя й контролювати, хто скільки п’є. Я просто оптимізувала її владу.

— Вона буде задоволена.

— Вона буде казати, що сама так планувала.

— Теж правда.

Максим підійшов і поцілував її в скроню. Легко, звично, без потреби щось доводити. Ярина все ще іноді дивувалася таким дотикам. Не тому, що вони були нові. А тому, що в них не було вимоги грати.

— Як ти? — запитав він.

Вона усміхнулася.

— Дивися, хто вивчив головне питання.

— Я здібний.

— І скромний.

— Це твій вплив.

— Не перекладай відповідальність на жінку. Ми це вже проходили.

Він засміявся й узяв її за руку.

На її пальці не було обручки з сапфіром.

Вона досі лежала в коробочці в Максима. Іноді він жартував, що боїться повторно робити пропозицію жінці, яка може відредагувати навіть романтичний момент. Ярина відповідала, що хай тренується, бо перший варіант точно буде слабкий.

Вони не поспішали.

І це було найромантичніше, що з ними могло статися.

Увечері, коли гості зібралися за столом, Леся Павлівна підняла келих.

— За родину, — сказала вона. — Яка нарешті почала говорити правду, хоч і робить це з таким виглядом, ніби платить штраф.

Гості засміялися.

Орест обійняв Софію. Максим стиснув Яринину руку під столом. Вона подивилася на нього і раптом згадала перший вечір тут: чужі погляди, незручні питання, обручку як доказ, себе — у ролі, яку погодилася зіграти за гроші, щоб вижити.

— Про що думаєш? — тихо запитав Максим.

— Про те, що твоя родина досі не знає, де в нашій історії закінчилася брехня й почалася правда.

— А ти знаєш?

Ярина подивилася на їхні руки.

Знала.

Не на терасі. Не під час першого поцілунку. Не тоді, коли він назвав її не брехнею перед усіма.

Там, де її вперше не попросили грати.

— Так, — сказала вона. — Але не скажу.

— Чому?

— Маю зберігати трохи таємниць. Я ж усе-таки твоя консультантка з нормального життя.

— А я думав, ти моя дівчина.

— Це теж. Але за консультації окремий тариф.

Максим нахилився ближче.

— Я заплачу супом.

— Уже краще.

Він поцілував її в руку. Не для гостей. Не для картинки. Просто тому, що хотів.

А за вікнами оранжереї темніло озеро, світилися свічки, і старий «Сапфір» мовчав так, ніби нарешті зберігав не чужу брехню, а чиєсь справжнє щастя.

___________