Розділ 12. Без ролей

Повернення до звичайного життя виявилося образливо звичайним.

Кавомашина в офісі все ще робила вигляд, що ненавидить людство. Кактуси не померли, хоча, судячи з вигляду, обмірковували вже і такий протест. На пошті чекали три запити на «невеликий захід, але щоб вау й недорого», один рахунок і лист від Софії з темою: «Не відкривай за кавою».

Ярина, звісно, відкрила за кавою.

У листі були фото. Весілля після скандалу виглядало дивовижно красивим. Не журнальним — кращим. На одному знімку Софія сміялася, притулившись чолом до Ореста. На іншому бабуся Леся тримала келих і дивилася на Віктора Степановича так, ніби вже юридично його поховала. На третьому Ярина стояла біля арки, поправляючи квіти.

А за нею, трохи збоку, Максим дивився на неї.

Не в камеру. Не на гостей. На неї.

Ярина закрила ноутбук.

Потім відкрила.

Потім знову закрила.

— Доросла жінка, — сказала вона кактусу. — Тридцять два роки. Бізнес. Кредити. Досвід токсичних партнерств. І що? Дивиться на фото чоловіка, який дивиться на неї. Ганьба.

Кактус мовчав, але засуджував.

Наступні два тижні були дивними.

Спочатку Руслан намагався зробити вигляд, що нічого не сталося. Потім отримав лист від юриста Лесі Павлівни. Потім зателефонував Ярині й довго говорив про «непорозуміння», «спільну творчу базу» і «не треба псувати репутацію». Ярина слухала рівно три хвилини, після чого сказала:

— Руслане, я більше не працюю без передоплати. Навіть коли йдеться про твоє каяття.

Через день він підписав угоду про компенсацію й офіційне зазначення її авторства в матеріалах весілля.

Після цього прийшли нові клієнти. Двоє — за рекомендацією Софії. Один — від бабусі Лесі, яка, як виявилося, знала половину людей із грошима й усі їхні слабкі місця. Ярина працювала багато. Спала мало. Всміхалася частіше, аніж раніше.

Максим не телефонував.

Не писав.

Не з’являвся.

Це було правильно.

Це було нестерпно.

Вона кілька разів відкривала його контакт, який зберігся як «Максим Яворський контракт», і щоразу закривала. Перейменувати не наважувалася, видалити — теж.

На шістнадцятий день у двері її офісу постукали.

Ярина саме сиділа на підлозі серед зразків тканин для камерного ювілею й намагалася пояснити постачальнику, що «пудровий» і «лососевий» — не одне й те саме, навіть якщо обидва кольори викликають у нього байдужість.

— Відчинено! — крикнула вона.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Максим.

Без пальта цього разу. У темному светрі, з трохи втомленим обличчям і пакетом у руці.

Ярина завмерла з клаптем тканини в пальцях.

— Якщо там суп, — сказала вона, — я викличу поліцію за емоційне шахрайство.

Він подивився на пакет.

— Там суп.

Вона заплющила очі.

— Господи.

— Курячий. Ви в легенді казали, що я привозив суп, коли ви хворіли.

— Я не хвора.

— Знаю.

— Тоді навіщо суп?

— Бо я тоді сказав, що не привозив би. І був неправий.

Це було настільки безглуздо, тихо й по-людськи, що всі підготовлені промови Ярини впали й розбилися.

Вона підвелася.

— Ви прийшли із супом через два тижні?

— Так.

— Максиме, ви або найромантичніший чоловік у країні, або вам потрібен консультант із нормальної поведінки.

— Я сподівався, що ви візьмете цю посаду.

— У мене високий тариф.

— Я знаю.

— І передоплата.

— Приніс суп.

Вона засміялася. Не змогла втриматися. Сміх вийшов не гострий, не захисний. Просто сміх.

Максим стояв біля дверей і дивився на неї так, ніби цей сміх був найкращим результатом, якого він міг досягти.

— Проходьте, — сказала вона. — Але якщо це початок нового контракту, я вас вижену.

— Контракту немає.

Він зайшов і поставив пакет на стіл. Потім дістав із кишені маленьку коробочку.

Ярина відразу напружилася.

— Ні.

— Ви ще не знаєте, що там.

— Якщо обручка, то ні.

— Там обручка.

— Максиме.

— Не пропозиція.

— Це найгірший вступ до пропозиції.

Він відкрив коробочку. Усередині лежала та сама золота обручка з сапфіром.

— Я не прошу вас її надягати, — сказав він. — І не прошу повертатися в роль. Просто бабуся сказала, що сімейні речі не мають лежати в сейфі через те, що чоловіки в нашій родині дурні.

— Ваша бабуся має талант до точних формулювань.

— Так. Я хотів повернути її вам, але зрозумів, що не маю права. Тому приніс показати, що вона більше не реквізит.

Ярина мовчала.

Він закрив коробочку й поклав на стіл. Не підсував до неї. Не нав’язував.

— Я багато думав, — сказав він.

— Небезпечне заняття.

— Дуже. Особливо коли немає роботи, за яку можна сховатися.

— І до чого додумалися?

Максим вдихнув. Повільно. Ніби це була не розмова, а крок із висоти.

— Я привіз вас на весілля, бо мені потрібна була дружина для картинки. А потім злякався, бо ви побачили мене без картинки. І я не знав, що із цим робити.

Ярина стиснула клапоть тканини в руці.

— Це я вже приблизно зрозуміла.

— Я хотів, щоб ви залишилися. Але не знав, як попросити так, щоб це не звучало як ще одна умова.

— І тому мовчали два тижні?

— Ні. Спочатку я вирішував справи з Орестом, радою і батьком. Потім зрозумів, що використовую це як привід не прийти.

— Чесно.

— Неприємно.

— Чесність часто не для слабких шлунків.

Він кивнув.

— Я не прийшов просити вас бути моєю дружиною. Навіть справжньою. Це було б… зручно. Красива симетрія. Погана ідея.

— Нарешті ви навчилися самі виявляти погані ідеї.

— Я прийшов попросити шанс. Без ролей. Без родини. Без договору. Почати з кави, вечері, прогулянки — не знаю. Мені тридцять вісім, а я звучатиму як підліток, якщо скажу, що хочу побачити вас знову не тому, що треба, а тому, що без вас мені гірше.