Розділ 11. Коли контракт закінчується раніше за почуття

Після весілля «Сапфір» не вибухнув, і це трохи розчарувало Ярину, бо після такого рівня родинної правди будівля мала б хоча б драматично втратити одну люстру.

Натомість офіціанти подали шампанське, музиканти заграли щось легке, гості розділилися на три категорії: ті, хто нічого не помітив; ті, хто помітив усе й тепер жив виключно заради пліток; і ті, хто був родиною, а отже не мав права втекти.

Орест і Софія танцювали перший танець під живою аркою. Уже не як ідеальна пара з весільного буклета. Як двоє людей, які щойно пережили пожежу й вирішили триматися за руки не для фото.

Ярина дивилася на них із келихом води. Шампанське вона відклала  їй потрібна була твереза голова, бо почуття й так поводилися п’яно.

— Ти вкрала моє весілля, — сказала Софія, з’явившись поруч після танцю.

Ярина повернулася до неї.

— Перепрошую?

Наречена всміхнулася крізь втому.

— У найкращому сенсі. Воно мало бути ідеальним. А стало живим.

— Це найдорожчий спосіб сказати, що все пішло не так.

— Зате я запам’ятаю.

— О, це точно.

Софія обійняла її несподівано. Легко, але щиро.

— Дякую.

Ярина на секунду розгубилася, потім обійняла у відповідь.

— Бережи себе. І Ореста теж, але не замість себе.

— Ти завжди так говориш?

— Так. Потім люди або дякують, або не кличуть мене більше на весілля.

— Я покличу. На річницю. Якщо ми всі доживемо.

Вони розсміялися.

Це було добре. Сміх після скандалу завжди показує, де ще залишилося життя.

Максим тримався на відстані. Вона бачила його весь вечір: біля бабусі Лесі, поруч з Орестом, у короткій напруженій розмові з батьком Софії, біля дверей, за якими зник Віктор Степанович. Він не підходив. Не тиснув. Не намагався повернути обручку на її палець або сцену під контроль.

І саме це нервувало найбільше.

Ближче до опівночі Ярина вийшла на терасу. Там, де вони поцілувалися. Тепер кам’яна огорожа була холодніша, озеро темніше, а музика з оранжереї звучала глухо, ніби з іншого життя.

Максим прийшов за кілька хвилин.

— Я не спеціально вас переслідую, — сказав він.

— Шкода. Я вже приготувала промову про особисті межі.

— Можу піти й зайти знову — більш загрозливо.

— Не треба. Сьогодні всі вже достатньо театральні.

Він став поруч. Відстань між ними була невелика, але свідома.

— Орест попросив передати вам дякую.

— Він сам може.

— Попросив час до ранку. Сьогодні він використав річний запас сміливості.

— Справедливо.

— Софія теж вдячна.

— Вона сказала.

Максим кивнув.

Розмова розсипалася на короткі фрази, хоча ще вчора між ними було стільки невисловленого, що повітря не витримувало. Тепер усе головне начебто сказали. І від цього стало не легше, а складніше.

— Ваш гонорар, — промовив він нарешті. — Я переказав решту суми. І бонус.

Ярина заплющила очі.

— Максиме.

— Ви виконали роботу.

— Не перетворюйте це зараз на бухгалтерію.

— Я не знав, як інакше почати.

Вона подивилася на нього. Він справді не знав. У цьому сильному, дорослому, владному чоловікові було стільки безпорадності перед простими людськими речами, що вона майже розлютилася. Майже — бо впізнала себе.

— Починають зазвичай з «як ти», — сказала вона.

— Як ти?

Вона усміхнулася.

— Пізно, але зараховано.

— І як ти?

Питання прозвучало інакше. Без ролі. Без дистанції. Просто.

Ярина сперлася ліктями на огорожу.

— Втомилася. Злюся. Пишаюся собою. Трохи хочу втекти. Трохи — щоб мене зупинили. Але якщо зупинять неправильно, вкушу.

— Запам’ятаю.

— А ти?

Він дивився на озеро.

— Я не знаю, ким буду завтра.

— Це непогано.

— Я звик знати.

— Помітно.

— Батько поїхав.

— Надовго?

— Сподіваюся.

— А «Сапфір»?

— Бабуся скликає раду. Орест свідчитиме. Угоду з Мельниками зупинимо. Буде складно.

— Але вже без фіктивної дружини.

Він повернувся до неї.

— Так.

Ось воно. Кінець.

Жодних фанфар. Жодного грому. Просто слово, після якого три дні дивної близькості раптом стали подією з минулого.

— Добре, — сказала Ярина.

— Ні.

Вона підняла брову.

— Ні?

— Не добре. Але правильно.

— Ви навчилися говорити майже живими фразами.

— Поганий вплив.

— Мій?

— Найкращий.

Серце знову зробило дурницю. Ярина стиснула пальці на холодному камені.

— Максиме, не треба.

— Чого?

— Давати мені красиві слова в ніч, коли контракт закінчився. Це надто схоже на посмак ролі.

Він прийняв удар мовчки.

— Ви маєте рацію.

— Припиніть. Я не витримаю стільки згоди.

— Я хочу попросити вас залишитися до ранку. Не як дружину. Просто… бо дорога пізня.

— Це практично.

— І тому, що я хочу, щоб ви залишилися. Але не маю права просити більше.

Ось це було чесно.

Ярина відчула, як у грудях боляче стискається щось живе.

— Я залишуся до ранку, — сказала вона. — У своєму боці ліжка.

— З ковдрою-кордоном?

— З укріпленим кордоном.

— Добре.

— І без поцілунків.

Він дивився на неї довго.

— Добре.

І те, як він це сказав, само собою вже було майже поцілунком.

У номері вони справді лягли окремо. Ярина повернулася на бік, спиною до Максима, і довго слухала його дихання. Він не торкався її. Не порушував межу. І це було одночасно полегшенням та мукою.

Уранці вона прокинулася раніше. Максим ще спав. На столі лежала обручка. Та сама, із маленьким сапфіром.

Ярина взяла її в долоню. Вона була прохолодна й важча, аніж здавалася.

Поруч лежав чистий аркуш із готельного блокнота. Ярина написала кілька слів.

«Повертаю реквізит. Справжнє не можна носити за договором».