Розділ 10. Весілля, де все пішло не так

Церемонія почалася вчасно.

Це було майже образливо, враховуючи, скільки всього вже пішло не так.

Гості сиділи біля оранжереї, закутані в дорогі пальта й цікавість. Арка, яку Ярина врятувала з драбини, зелені й білих квітів, виглядала живою. Ніжною. Наче вперто доводила, що красиве може народитися навіть із чужої халатності.

Максим стояв у першому ряду поруч із бабусею Лесею. Без обручки на Ярининому пальці він мав вигляд людини, яка втратила не доказ, а щось набагато гірше.

Вона не сіла поруч із ним.

Стала збоку, біля колони, там, де зазвичай стоять координатори: достатньо близько, щоб усе бачити, достатньо далеко, щоб не належати нікому.

Він побачив її одразу.

Їхні погляди зустрілися. У його — питання. У її — відповідь, якої вона сама ще не знала.

Музика змінилася. Вийшов Орест. Блідий, але рішучий. Потім Софія. У простій сукні з довгими рукавами, без надмірних прикрас, із букетом білих ранункулюсів. Вона йшла повільно, дивлячись не на гостей, не на матір, не на батька.

На Ореста.

І в цю мить Ярина зрозуміла: вони справді кохають одне одного. Просто навколо їхнього кохання дорослі люди побудували стільки угод, боргів і страху, що воно майже задихнулося.

Церемонія була короткою. Красивою. Майже нормальною.

До моменту, коли ведучий сказав:

— Якщо хтось має причину, через яку цей шлюб не може бути укладений…

— Я маю, — промовив Віктор Степанович.

Гості зашепотілися.

Орест різко повернувся.

— Батьку?

Віктор Степанович підвівся. У руці він тримав папку.

— Перепрошую за неприємність, але в нашій родині сьогодні забагато брехні. І перш ніж ми продовжимо, я хочу, щоб усі розуміли: стабільність, яку дехто демонструє, є фікцією.

Його погляд упав на Максима.

Ярина відчула, як холод проходить спиною.

Ось воно.

— Максиме, — сказав батько. — Ти привіз нам дружину. Можливо, представиш також документ, який підтверджує цей шлюб?

Бабуся Леся встала.

— Вікторе, сядь.

— Ні, мамо. Досить удавати, що він має право диктувати цій родині умови.

Максим підвівся повільно.

— Не робіть цього на весіллі Ореста.

— Ти сам приніс сюди брехню.

— А ви принесли папку.

Гості шепотілися все голосніше. Ірина сиділа з кам’яним обличчям. Руслан дивився на сцену з тим огидним захватом, з яким люди дивляться аварії.

Орест зробив крок до батька.

— Припини.

— Ти мовчи, — кинув Віктор Степанович. — Через твою м’якість ми взагалі опинилися в цій ситуації.

І тоді Орест зблід так, ніби його вдарили.

Софія торкнулася його руки.

— Оресте?

Він подивився на неї. Потім на Максима.

— Ні, — прошепотів він. — Більше ні.

Віктор Степанович завмер.

— Що?

Орест повернувся до гостей. Руки в нього тремтіли, але голос раптом став чітким.

— Шість років тому документ, через який компанія втратила контракт, підписав я. Не Максим.

Шепіт обірвався.

Максим заплющив очі.

Ненадовго. Але Ярина побачила.

Орест продовжив:

— Я підробив його підпис. Хотів довести батькові, що можу провести угоду сам. Не прочитавши всіх деталей умови. Потім злякався. Максим узяв провину на себе, бо я благав його мовчати. А потім… потім я дозволив усім думати, що він зрадив родину.

Софія притиснула руку до губ.

Віктор Степанович пішов плямами.

— Ти не розумієш, що говориш.

— Розумію вперше за багато років.

— Ти зараз руйнуєш усе.

— Ні, — сказав Орест. — Це було зруйновано давно.

Максим зробив крок до брата, але зупинився. Не забрав у нього правду. Не став рятувати. Просто стояв поруч — не фізично, але так, що Орест уже не був сам.

І Ярина подумала: ось воно. Те, чого вона хотіла від Максима. Не говорити замість іншої людини. Дозволити їй нарешті сказати самій.

Тамара Мельник різко підвелася.

— Це скандал.

Софія повернулася до матері.

— Ні. Скандал — це коли ви з батьком планували використати наше весілля, щоб забрати готель.

Гості знову зашуміли.

Батько Софії, який досі мовчав у першому ряду, почервонів.

— Софіє, обережно.

— Я була обережною все життя, — сказала вона. — І це привело мене сюди: у сукні, яку обрали без мене, на весіллі, після якого мій шлюб мав стати красивою печаткою під чужою угодою.

Вона повернулася до Ореста.

— Я хочу вийти за тебе. Але не як частина продажу «Сапфіру».

Орест узяв її руки.

— Я теж.

Віктор Степанович спробував щось сказати, але бабуся Леся випередила його. Вона вийшла вперед, маленька, пряма, страшенно елегантна.

— Я володію блокувальним пакетом, — сказала вона. — І поки я жива, «Сапфір» не буде проданий за столом, де моїх онуків використовують як столові прибори.

Це була, мабуть, найкраща весільна промова, яку Ярина чула у своєму житті.

Максим нарешті заговорив.

— Я теж голосую проти угоди. І якщо хтось хоче обговорити мою стабільність, репутацію чи шлюб, зробимо це після того, як мій брат одружиться без корпоративного додатку до обітниць.

Віктор Степанович усміхнувся злісно.

— Твій шлюб — фікція.

Максим подивився на Ярину.

І замовк.

Ось тут він міг збрехати. Міг сказати, що все правда. Міг попросити її підійти, узяти за руку, дограти. Врятувати його перед усіма. Вона навіть, можливо, зробила б це.

Але він не попросив.

— Так, — сказав Максим. — Шлюб фіктивний.

Гості ахнули.

Ярина відчула, як у неї підгинаються коліна.

— Я привіз Ярину, бо не хотів приїхати сюди сам, — продовжив він. — Бо знав, що у цій родині самотність використають проти мене. Бо два роки тому збрехав, що одружений, щоб ви, батьку, перестали пропонувати мені шлюби як інструмент впливу. Це було неправильно.

Він зробив паузу.