Розділ 9. Коли правда заходить без запрошення

Після поцілунку вони посварилися.

Це було майже неминуче, бо двоє дорослих людей із травмами, контрактом і спільним ліжком не могли просто повернутися в номер, випити чаю й спокійно обговорити порушення умов співпраці.

— Це не мало статися, — сказав Максим, щойно двері номера зачинилися.

Ярина зняла його піджак із плечей і поклала на крісло.

— Вітаю. Ви перший чоловік в історії, який після поцілунку звучить як бухгалтер.

— Я серйозно.

— Я теж. Дуже суха подача.

— Ярина.

— Ні. Не кажіть це так, ніби зараз поясните мені, що ми дорослі, усе складно, родина, контракт, репутація й інші слова, за якими ховаються люди, коли бояться.

Він провів рукою по волоссю.

— А ви не боїтеся?

— Боюся. Саме тому не хочу, щоб мені продавали страх під виглядом розумності.

— Ви не знаєте, у що втягнулися.

— Я втягнулася у це, коли підписала ваш договір.

— Тоді це була робота.

— А тепер?

Він замовк.

Ось вона. Відповідь, якої немає.

Ярина відчула, як усередині піднімається знайомий захист. Той самий, що виріс після Руслана. Не проси. Не вір. Не показуй, де болить. Якщо чоловік не може назвати речі своїми іменами, дай йому зручний вихід і йди першою.

— Знаєте що, — сказала вона. — Нехай це буде просто помилкою. Гарною, атмосферною, біля озера. Такі подобаються глядачам. Завтра ми дограємо шлюб, ви вирішите свої родинні питання, я отримаю гонорар і повернуся до життя, де люди хоча б чесно крадуть мої ідеї.

— Не знецінюйте.

— Що саме?

— Те, що між нами.

Вона засміялася, але сміх вийшов ламким.

— О, то між нами вже щось є?

— Є.

— І що це?

Максим дивився на неї довго. Надто довго.

— Не знаю.

— Дуже по-чоловічому. Визнати існування явища й відмовитися від класифікації.

— Я не хочу зробити вам боляче.

— Тоді не тримайте мене в ролі, коли говорите про справжнє.

Його обличчя змінилося. Вона влучила.

— Я не тримаю.

— Тримаєте. Бо роль зручна. Дружина для родини. Жінка, яка сидить поруч за столом. Людина, що підстрахує, коли батько тисне. І якщо щось піде не так, завжди можна сказати: це був контракт.

— Ви несправедливі.

— Можливо. Зате твереза.

Вони спали погано. На одному ліжку, але по різні боки, з відновленою ковдрою-кордоном, яка тепер виглядала не смішно, а сумно.

Уранці весільний день почався з чужої паніки.

О десятій адміністраторка принесла каву й конверт. Він був адресований Максиму. Без підпису.

Максим відкрив, прочитав і став таким спокійним, що Ярина одразу зрозуміла: сталося щось погане.

— Що там?

Він простягнув їй аркуш.

Це була роздруківка з реєстру. Жодного шлюбу Максима Яворського за останні роки. Жодної Ярини Яворської.

Унизу — короткий рядок, надрукований великими літерами:

«СКІЛЬКИ КОШТУЄ ДРУЖИНА НА ВИХІДНІ?»

Ярина повільно сіла на край ліжка.

— Ірина?

— Можливо.

— Руслан?

— Теж можливо.

— Ваша родина дивовижна. Тут навіть підлість має конкурсну основу.

Максим уже набирав когось на телефоні.

— Я розберуся.

— Ні.

Він зупинився.

— Що?

— Ні. Ви не будете зараз бігати й вирішувати все самі.

— Це моя проблема.

— Ось! — Вона підвелася. — Ось саме це. «Моя проблема». «Моя провина». «Моя родина». «Моя угода». А я що? Декорація з голосом?

— Ви хочете, щоб я дозволив їм принизити вас?

— Я хочу, щоб ви перестали вирішувати, що для мене краще, не питаючи мене.

— Ярина, якщо це стане публічним…

— То стане публічним. І тоді ми матимемо справу з правдою. Ви ж начебто не хочете брехати?

Він подивився на неї так, ніби вона щойно відчинила двері в кімнату, куди він роками нікого не пускав.

— Ви не зобов’язані залишатися, — сказав він.

— Я знаю.

— Я можу заплатити всю суму зараз. Ви поїдете. Скажемо, вам стало зле.

Це боляче вдарило. Не тому, що він запропонував гроші. А тому, що знову дав їй вихід, навіть не спитавши, чи хоче вона піти.

— Ви нічого не зрозуміли, — сказала вона тихо.

— Я намагаюся вас захистити.

— А я намагаюся не бути жінкою, яку знову красиво використовують, а потім так само красиво виводять через чорний хід.

Він зблід.

— Я не Руслан.

— Тоді не поводьтеся так, ніби моє місце у вашій історії визначаєте тільки ви.

Вона зняла обручку.

Поклала на стіл.

Максим дивився на неї, і в його очах уперше не було контролю.

— Що ви робите?

— Поки не знаю. Це лякає, але освіжає.

Вона вийшла з номера раніше, ніж могла передумати.

У коридорі її наздогнала Софія. У халаті, без макіяжу, з телефоном у руці й обличчям людини, яка також отримала щось неприємне.

— Ти бачила? — прошепотіла вона.

— Роздруківку? Так.

— Мені надіслали. І мамі. І, здається, батькові Максима.

— Чудово. Сімейна розсилка.

Софія притиснула телефон до грудей.

— Це не я.

— Я знаю.

— І не Орест. Він… — Вона запнулася. — Він зараз у жахливому стані.

Ярина уважно подивилася на неї.

— Софіє, ти хочеш цього весілля?

Наречена завмерла.

— Що?

— Не свята. Не угоди між родинами. Не красивих фото. Ти хочеш вийти заміж за Ореста?

Софія опустила очі.

— Так. Але не так.

Ось і правда. Маленька, тиха, але справжня.

— Що означає «не так»?

Софія озирнулася й затягла Ярину в порожню кімнату для персоналу.

— Після церемонії мій батько й Віктор Степанович хочуть підписати угоду. «Сапфір» переходить під управління нашої компанії. Офіційно — стратегічне партнерство. Насправді родина Яворських майже банкрути. Орест думав, що шлюб допоможе зберегти готель. Я думала… — Вона проковтнула сльози. — Я думала, що ми зможемо потім усе виправити.