Розділ 8. Поцілунок, якого не було в договорі

До вечірнього прийому Ярина готувалася довше, аніж планувала.

І зовсім не тому, що не могла вибрати сукню, бо взяла вона їх лише дві: чорну — для випадків, коли треба виглядати дорого й небезпечно, та темно-синю — для випадків, коли треба виглядати дорого, але не так, ніби ти прийшла когось ховати. Сьогодні перемогла синя.

Проблема була не в сукні.

Проблема була в тому, що після кави з Іриною і сцени з Русланом у неї всередині щось відчинилося. Не широко. Так, щілина. Але через неї протягом тягнуло все те, що вона останні місяці складала в собі акуратними коробками: образу, сором, злість, втому, страх, що вона справді була недостатньо розумна, раз дозволила Руслану забрати так багато.

І Максим бачив цю щілину.

Гірше: він не намагався її використати.

Коли вона вийшла з ванної, він стояв біля вікна, вже в темному костюмі. Обернувся — і просто подивився.

Ярина відчула цей погляд шкірою.

— Не кажіть, що я гарна, — сказала вона.

— Чому?

— Бо я не знаю, що з цим робити.

Він підійшов ближче. Не надто. Досить, щоб вона вловила запах його парфуму — сухий, деревний, стриманий.

— Ви гарна.

— Я ж просила.

— Я не завжди слухняний чоловік.

— Це фіктивний шлюб, слухняність входить у пакет.

— Ні. У пакет входить присутність, легенда й конфіденційність.

— Ви читали договір уважніше за мене.

— Я його складав.

Вона засміялася. Напруга трохи відступила.

Максим узяв зі столу маленьку коробочку.

— Ще одна сімейна реліквія?

— Ні. Просто сережки. Бабуся попросила передати. Сказала, синя сукня потребує синіх каменів.

— Ваша бабуся небезпечна.

— Дуже.

Сережки були з темними сапфірами. Ярина взяла одну, спробувала застібнути, але пальці чомусь не слухалися. Максим помітив.

— Дозволите?

Вона мала відмовити.

Кивнула.

Він став позаду. Обережно відсунув її волосся з плеча. Доторкнувся до мочки вуха, застібаючи сережку. Цей дотик був коротким і цілком пристойним, але Ярина перестала дихати так різко, ніби він поклав руку їй на голу шкіру.

— Готово, — сказав він тихо.

— Друга теж сама себе не застібне.

— Це запрошення?

— Це констатація технічного факту.

Він застібнув другу. Не поспішав. Або їй здалося, що не поспішав. Потім його пальці на мить затрималися біля її шиї.

— Максиме.

— Так?

Вона дивилася на їхні відображення в темному вікні. Він за її спиною. Вона в синій сукні, з чужою обручкою, у чужому номері. Усе неправда.

Окрім того, як він на неї дивився.

— Ми порушуємо правила.

— Ще ні.

— Це найгірше слово у цій фразі.

Він відступив першим.

— Ходімо.

Вечірній прийом був красивим до болю. Свічки в оранжереї, музика, келихи, жінки в шовку, чоловіки в костюмах, офіціанти з тацями, розмови про інвестиції, курорти й те, як складно знайти хорошу няню. Ярина рухалася між гостями поруч із Максимом, усміхалася, відповідала на питання, іноді торкалася його руки. Кожен жест мав бути частиною ролі.

Кожен жест ставав простішим.

— У вас дивовижна дружина, — сказав один із партнерів Віктора Степановича. — Де ви її ховали?

— Від розумних людей — ніде, — відповів Максим. — Від родини — ретельніше.

Ярина майже розсміялася в келих.

— Гарно, — прошепотіла вона.

— Я вчуся.

— Не перестарайтеся. Ще станете приємним.

— Це загрожує контракту?

— Це загрожує мені.

Він подивився на неї, і відповідь застрягла десь між ними.

Пізніше, коли гості розійшлися по маленьких групах, Орест покликав Максима до бібліотеки. Ярина залишилася біля оранжереї. Вона не планувала підслуховувати. Просто двері були прочинені, а голос Віктора Степановича мав таку здатність заповнювати простір, що підслуховування ставало майже пасивним процесом.

— Завтра після церемонії ти підпишеш документи, — сказав він.

— Ні, — відповів Максим.

— Ти навіть не бачив умов.

— Я бачив достатньо.

— Ти не маєш права зривати угоду.

— Я маю право не віддавати «Сапфір» Мельникам за половину його вартості.

— Ти втратив це право шість років тому.

Пауза.

— Скажи це ще раз, — тихо промовив Максим.

— Ти поставив підпис під документом, який ледь не знищив компанію. Ти втік, коли мав відповідати. І тепер хочеш грати рятівника?

Орест щось сказав, але надто тихо.

— Мовчи, — різко кинув батько. — Через твою слабкість ми всі тоді…

— Досить, — перебив Максим.

У його голосі було щось таке, від чого Ярина відступила від дверей. Не страх. Межа.

Вона не хотіла більше слухати. Не так. Не крадькома.

Вийшла на терасу. Повітря було холодним, і після оранжереї це протвережувало. Вона обійняла себе руками, намагаючись зібрати думки.

Документи. «Сапфір». Підпис. Орест. Вина, яку всі навішують на Максима, але в центрі якої чомусь блідне Орест.

— Ви мерзнете.

Максим з’явився поруч беззвучно.

— Я треную драматичну самотність на терасі.

— Виходить переконливо.

— Дякую. У мене талант до безглуздих ролей.

Він зняв піджак і накинув їй на плечі.

— Не треба.

— Треба.

— Ви знову рятуєте.

— Я просто не хочу, щоб моя дружина захворіла.

— Фіктивна.

— Зараз це не допомагає.

Вона повернулася до нього.

— Що сталося шість років тому?

Його обличчя скам’яніло.

— Ярина.

— Я чула не все. І не хотіла підслуховувати. Але я вже всередині цього, Максиме. На мені ваша обручка, ваша родина ставить мені питання, ваш батько використовує мене як доказ вашої стабільності, а ваша колишня попереджає, що я чергова дурепа. Я маю право знати хоча б частину правди, щоб вижити у цьому, перепрошую, серпентарії ці два дні.

Він мовчав.

— Або скажіть, що не довіряєте мені, — додала вона тихіше. — Це теж відповідь.