Розділ 6. Танці для тих, хто бреше занадто добре

Ранок почався з того, що Ярина прокинулася на чужому плечі.

Не драматично. Не в обіймах, після яких героїні в романах розуміють, що життя вже ніколи не буде попереднім. Ні. Просто її голова лежала на плечі Максима, його рука — поверх ковдри біля її талії, а символічна стіна між ними була зім’ята десь у ногах, як будь-який міжнародний договір після першої кризи.

Ярина завмерла.

Максим спав. Без звичної напруги в обличчі він виглядав молодшим. Зовісім не м’якшим — ні, це було б занадто просто. Людянішим?

У кутику ока пролягла ледь помітна зморшка, а волосся збилося на скроні. Його дихання було рівним й теплим.

Вона мала відсунутися.

Негайно.

Натомість кілька секунд дивилася на нього й думала, що це дуже поганий ранок для професійної дистанції.

— Якщо ви зараз скажете, що я хропіла, — прошепотіла вона, — я розірву контракт.

— Ви не хропіли, — відповів Максим, не розплющуючи очей.

Ярина смикнулася.

— Ви не спите?

— Уже ні.

— І давно?

— Достатньо, щоб зрозуміти: ви погрожуєте навіть пошепки.

— Це талант.

Він розплющив очі. Відстань між ними виявилася непристойно малою для людей, які вчора уклали угоду про жодну справжню близькість.

— Доброго ранку, дружино.

Вона повільно відсунулася й сіла.

— Не зловживайте службовим становищем.

— Я просто в ролі.

— Ваша роль сьогодні — не лежати так, ніби ми справді одружені.

— Це ви лежали на мені.

— Я контролювала, чи ви дихаєте.

— Турботливо.

— Професійно.

Він підвівся, і Ярина поспіхом відвернулася до вікна, бо домашня футболка на чоловікові з плечима Максима Яворського була несправедливою перевагою.

За вікном озеро виблискувало холодним сріблом, туман стелився низько над водою, а біля оранжереї вже бігали люди з квітами. Весільний день вступав у свої права.

Сніданок відбувався на терасі.

Родина, гості, постачальники, усі з чашками кави та виразами облич, що коливалися між «я щасливий» до «хто вкрав мій сон». Колись Ярина швидко зрозуміла: красиві родинні свята тримаються на людях, які не входять до родини. Офіціантах, координаторках, флористах, водіях, техніках. А зараз — ще й на одній фіктивній дружині, яка випадково краще за всіх бачить, що зараз вибухне.

Вибухнуло о десятій.

Софія вийшла з оранжереї біла, як її майбутня фата. Руслан ішов за нею з планшетом і нервово говорив:

— Це не проблема, просто невеличка технічна заміна.

— Невеличка технічна заміна? — Софія зупинилася посеред доріжки. — Руслане, ти замінив живу церемоніальну арку на пластикову конструкцію з підсвіткою.

Ярина, яка саме пила каву, мало не вилила її на себе.

Пластикова конструкція з підсвіткою була кошмаром. Не просто естетичним. Репутаційним. Для весілля, яке мало виглядати як камерна елегантність старого готелю, це було як поставити на стіл кришталеву вазу й наповнити її чипсами.

— Постачальник не привіз потрібний каркас, — сказав Руслан. — Я вирішив швидко.

— Ти вирішив жахливо, — тихо сказала Ярина.

Він почув. Обернувся.

— О, може, ти порадиш щось геніальне? Як раніше?

Максим, який стояв поруч, одразу напружився.

Ярина навіть не подивилася на нього. Вона підійшла до Софії.

— У вас є стара драбина з бібліотеки?

Софія кліпнула.

— Що?

— Дерев’яна. Висока. Я бачила вчора біля сходів для декору. Ще потрібні дві вузькі лави, тканина зі столу для welcome-зони, зелень із запасу й усі білі квіти, які Руслан не встиг зіпсувати.

Руслан скривився.

— Ярино, це не твій проєкт.

— Саме тому він ще має шанс.

Софія раптом випросталася.

— Робіть.

Руслан зблід.

— Софіє, ми маємо затверджений план.

— План щойно перетворився на пластикову арку. Ярина, будь ласка.

Це «будь ласка» було тихим, але в ньому було більше довіри, ніж у всіх учорашніх компліментах. І Ярина не змогла відмовити.

Наступні сорок хвилин вона працювала так, як давно не працювала: швидко, точно, без страху, що хтось знову назве її «занадто емоційною». Вона роздала завдання флористам, переставила світло, забрала з тераси дві лави, прив’язала тканину до старої драбини, вплела зелень так, щоб конструкція виглядала не тимчасовою, а навмисною. Дерево, білий шовк, орхідеї, старе скло оранжереї позаду — усе раптом склалося в ніжну, трохи дику сцену.

Коли вона відступила на крок, Софія прикрила рот долонею.

— Це красиво.

— Це ваше, — сказала Ярина. — Не Руслана. Не моє. Ваше.

Софія подивилася на неї так, ніби зараз скаже щось важливе. Але поруч з’явилася Тамара Мельник, і наречена знову стала слухняно рівною.

Максим стояв біля входу в оранжерею. Дивився на Ярину — не як клієнт. І не як чоловік, який оцінює роботу.

— Що? — запитала вона, підійшовши.

— Ви щойно врятували церемонію.

— Весілля — це мистецтво вдавати, що катастроф не було.

— Руслан вас ненавидить.

— Нарешті ми з ним взаємні.

Він подивився на її руки: на пальцях зелені сліди від стебел, на зап’ястку подряпина.

— Ви поранилися.

— Максиме, це гілочка, не дуель.

Він усе одно взяв її руку. Обережно. Провів великим пальцем біля подряпини, не торкаючись самої ранки. Ярина могла б пожартувати. Мусила б. Але щось у цьому жесті знову вибило її з рівноваги.

— Дякую, — сказав він.

— Це не для вас.

— Знаю.

— Правда?

— Саме тому дякую.

Після обіду почалася репетиція першого танцю. Орест і Софія мали танцювати в оранжереї після церемонії, але Орест постійно збивався, Софія сміялася, Тамара злилася, Руслан намагався керувати всіма одночасно й дедалі більше нагадував диригента пожежі.

— Максиме, покажи братові, — раптом сказала бабуся Леся.

— Що?

— Як вести партнерку. Ти ж колись умів.