Розділ 5. Одне ліжко й дорослі люди, яким не можна довіряти

Номер для них підготували в південному крилі.

«Для подружжя», — сказала адміністраторка з таким ніжним виразом, ніби особисто вкладала в це словосполучення свічки, пелюстки троянд і безсонну ніч.

Ярина зрозуміла проблему за секунду до того, як двері відчинилися.

Велике вікно на озеро. Камін. Два келихи біля пляшки червоного вина. Ванна на левових ніжках. І ліжко.

Одне.

Широке, бездоганно застелене, з білими подушками, які виглядали дорожчими за її перший ноутбук.

Максим завмер поруч.

Адміністраторка щасливо усміхнулася.

— Якщо вам щось буде потрібно, дзвоніть на рецепцію.

— Нам потрібне друге ліжко, — одночасно сказали Ярина й Максим.

Адміністраторка кліпнула.

Ярина першою оговталася й засміялася. Легко, трохи сором’язливо, як належить дружині, яка не хоче виносити подружні жарти на публіку.

— Вибачте. Довга дорога. Мій чоловік хропе, коли нервує.

Максим повернув до неї голову.

— Я не хроплю.

— Ти не чуєш, коханий.

Адміністраторка засяяла.

— На жаль, усі номери зайняті. Можемо принести додаткові ковдри.

— Принесіть, будь ласка, — сказав Максим таким голосом, що додаткові ковдри мали прибути строєм.

Коли двері зачинилися, Ярина поставила сумку на крісло й подивилася на ліжко.

— Що ж. Наш шлюб вийшов на новий рівень абсурду.

— Я спатиму на дивані.

Вона перевела погляд на маленький декоративний диван біля каміна.

— Максиме, цей диван зроблений для того, щоб на нього кидали шарф, а не чоловіка вашого зросту.

— Я впораюся.

— Не сумніваюся. Ви маєте вигляд людини, яка може спати вертикально, тримаючи в руках річний звіт.

— Тоді проблему вирішено.

— Ні. Бо завтра ви будете з перекошеною спиною, ваша родина вирішить, що я вас б’ю, а Ірина зрадіє.

Він зняв піджак і повісив на спинку стільця. Його рухи були спокійними, домашніми, і від цього номер раптом став меншим. Занадто інтимним. Ніби сцена, у якій забули вимкнути світло.

— Пропонуєте ділити ліжко? — запитав він.

— Пропоную поводитися як дорослі люди.

— Це погана ідея.

— Чому?

Він глянув на неї. Просто. Без усмішки.

— Бо дорослі люди часто роблять дурниці свідомо.

Вона мала відповісти. Обов’язково. Щось гостре і легке. Але замість цього кілька секунд просто дивилася на нього й думала, що правда іноді заходить у кімнату без стуку.

Постукали.

Додаткові ковдри приніс хлопець із рецепції, який дуже старався не дивитися на ліжко. Ярина подякувала, Максим забрав ковдри, двері знову зачинилися.

— Домовимося, — сказала Ярина, розкладаючи одну ковдру посередині ліжка. — Оце кордон.

— Ковдра?

— Символічна стіна.

— Дуже надійно.

— Я організаторка подій, а не будівельна компанія.

Максим дістав із сумки ноутбук.

— Мені треба попрацювати.

— Звісно. У нашій шлюбній ночі головний конкурент — таблиці.

— Це не шлюбна ніч.

— Спробуйте пояснити це пелюсткам у ванній.

Він усе-таки сів за стіл. Ярина пішла у ванну переодягатися. Там справді були пелюстки. Білі. Злочинно дорогі. Вона подивилася на себе в дзеркало: темне волосся трохи розтріпалося після дороги, на губах стерлася помада, на пальці блищала чужа обручка.

— Ти на роботі, — сказала вона відображенню. — На дивній, добре оплачуваній, потенційно катастрофічній роботі.

Відображення не повірило.

Вона вдягнула м’який домашній костюм, який спеціально обрала не романтичним. Сірий, закритий, максимально антикризовий. Коли вийшла, Максим підняв очі від ноутбука і мовчки завмер.

— Що? — насторожилася вона.

— Нічого.

— Це було дуже гучне нічого.

— Ви інакша без підборів.

— Нижча?

— Справжніша.

Слово влучило невдало. А може, навпаки — надто точно.

Ярина підійшла до мінібару, відкрила воду, зробила кілька ковтків.

— Не кажіть таких речей фіктивним дружинам. Вони можуть подумати, що ви розм’якли.

— Не хвилюйтеся. Я швидко виправлюся.

— Вірю у вас.

Вони лягли майже по-військовому. Максим вимкнув світло зі свого боку, Ярина — зі свого. Між ними лежала ковдра-кордон, схожа на слабкий міжнародний договір.

Кілька хвилин було тихо.

Потім Максим сказав у темряві:

— Ви справді не мріяли про весілля?

Ярина дивилася в стелю.

— Я мріяла про людину, якій не треба пояснювати, чому я втомилася.

— І?

— Людина виявилася Русланом. Тож тепер я мрію про стабільний дохід і відпустку без людей.

— Ви були разом?

— Недовго. Достатньо, щоб повірити, ніби спільна справа — це майже сім’я. Та недостатньо, щоб він соромився забрати її собі.

Максим мовчав.

— А ви? — запитала вона. — Ірина?

— Помилка.

— О, яке тепле слово.

— Точне.

— Ви взагалі вмієте говорити про почуття не як аудитор?

— Не люблю говорити про те, що погано контролюю.

— Тоді кохання для вас справжній жах.

— Саме тому я одружений фіктивно.

Вона тихо засміялася. У темряві це було легше.

— Логічно.

Знову тиша. За вікном шелестів вітер, десь унизу проїхав візок обслуговування, у трубах м’яко загуркотіла вода.

— Ярино, — сказав Максим.

— Так?

— Якщо завтра хтось із родини зачепить вас через мене — не мусите терпіти.

— Я й не планувала.

— Добре.

— Але й ви не мусите кидатися на амбразуру. Я не найнята принцеса у вежі.

— Помітив.

— Ви сьогодні майже втрутилися тричі.

— Двічі.

— Я рахувала.

— Я теж.

Вона повернула голову. У темряві бачила лише контур його профілю.

— Чому вам так складно дозволити іншій людині говорити за себе?

— Бо в моїй родині, якщо ти мовчиш, за тебе говорять інші.

— А якщо говориш?

— Тебе не чують.