Розділ 4. Вечеря з ножами без ножів

Перша сімейна вечеря почалася з тосту за кохання і продовжилася так, ніби всі присутні вважали кохання небезпечною хворобою, яку пристойні люди лікують шлюбними контрактами.

Стіл ломився від їжі, квіти у центрі столу були розкішні й надто високі, тому половина гостей мусила нахилятися, щоб мати змогу хоча б якось бачити своїх ненависних родичів і вільно ненавидіти одне одного очима. Ярина подумки зробила нотатку: ніколи не ставити гортензії між людьми з давніми образами. Вони й без того знайдуть, за що зачепитися.

Максим сидів праворуч від неї. Його плече іноді торкалося її плеча, і щоразу Ярина змушувала себе не реагувати. Це була роль. Робота. Тіло не підписувало контракт, але мало б хоча б поводитися професійно.

— Ярино, — звернулася до неї Софіїна мати, пані Тамара, жінка з ідеальною зачіскою й голосом, у якому можна було заморожувати ягоди. — А чим ви займаєтеся?

— Подіями.

— Весіллями?

— І весіллями теж.

— Як цікаво. Тобто ви працюєте у сфері обслуговування?

Максим підняв очі.

Ярина ледь торкнулася його коліна під столом. Ні. Не треба.

— Я працюю у сфері керування хаосом, — сказала вона. — Весілля просто найелегантніша його форма.

Орест усміхнувся. Софія — теж, але швидко сховала усмішку за келихом.

— І ви не організовували власне весілля? — запитала Ірина.

Ось і вона.

— Ні.

— Дивно. Для професіоналки це мала б бути справа честі.

— Навпаки. Професіоналки знають, скільки всього може піти не так, і не ризикують без потреби.

— Тобто ви не мріяли про велику сукню, квіти, перший танець?

— Ірино, — холодно сказав Максим.

— Що? Я просто цікавлюся. Ми ж майже родина.

— Майже — не привід.

Ярина поклала долоню на його руку. Цей жест мав зупинити. Але вийшов м’яким. Надто м’яким.

— Я не мріяла про весілля, — сказала вона. — Я мріяла про шлюб, у якому не треба доводити гостям, що ти щаслива. Це різні речі.

Софія підняла на неї очі.

На одну секунду в цих очах було стільки втоми, що Ярина зрозуміла: наречена не просто хвилюється. Вона боїться.

Не Максима. Не гостей. Чогось більшого.

— Гарно сказано, — промовила бабуся Леся. — Максиме, ти записав? У нашій родині такі думки дефіцитні.

Віктор Степанович поставив келих на стіл.

— У нашій родині завжди поважали шлюб.

— У вашій родині завжди поважали угоди, — відповіла бабуся. — Не плутай.

Тиша стала щільною.

Максим не ворухнувся. Але Ярина відчула, як його рука під її долонею стала твердішою.

— Досить, мамо, — сказав Віктор Степанович.

— Я ще навіть не починала.

Орест нервово засміявся.

— Може, поговоримо про завтрішню церемонію?

— Звісно, — сказала Тамара Мельник. — Руслан запевнив, що все буде бездоганно.

Ярина дивом не вдавилася водою.

— Руслан багато в чому запевняє людей, — сказала вона. — Це частина його шарму.

— Ви знайомі? — поцікавилася Ірина.

— Працювали разом.

— Наскільки близько?

Максим повільно повернув голову до Ірини.

— Досить.

У його голосі не було гніву. І саме тому він подіяв. Ірина відкинулася на спинку стільця, наче їй стало нудно.

— Я просто намагаюся краще пізнати твою дружину.

— Не треба намагатися так старанно.

Ярина мала б знову зупинити його. Сказати щось легке, перевести розмову. Але в ній несподівано ворухнулося щось тепле й зле. Не тому, що Максим захищав її. А тому, що зробив це без вистави. Без «моя жінка». Без демонстрації прав.

Просто поставив межу.

І це було гірше за будь-який флірт.

Вечеря тривала. Говорили про квіти, погоду, гостей, партнерів, меню, майбутню подорож Софії та Ореста до Італії. Ярина відповідала, усміхалася, тримала роль. Вона навіть кілька разів розсмішила Ореста й помітила, як Софія, слухаючи її, потроху розслабляється.

А потім Віктор Степанович сказав:

— Сподіваюся, завтра ти не зіпсуєш братові день, Максиме.

Розмова обірвалася.

Максим повільно поклав серветку біля тарілки.

— Чим саме?

— Своєю звичкою перетворювати родинні події на демонстрацію незалежності.

— Я приїхав на весілля Ореста.

— Після двох років мовчання.

— Ви знали, як мене знайти.

— Батько не має шукати сина.

— Тоді не варто було робити так, щоб син не хотів бути знайденим.

Це вже не було підколювання. Не було грою. У повітрі з’явилося щось старе і темне, вросле в стіни «Сапфіру» та цю родину глибше за плющ.

Орест зблід.

— Максе, не треба.

— Звісно, — сказав Віктор Степанович. — Йому завжди хтось казав «не треба». А потім усі розгрібали наслідки.

Максим усміхнувся. Холодно.

— Обережніше. Ви ж не хочете зіпсувати красиву вечерю правдою.

Бабуся Леся різко поставила келих.

— Досить.

Одне слово. І всі замовкли.

Ярина дивилася на Максима збоку. Він знову був зібраний, майже байдужий. Але вона бачила, як пульсує жилка біля його скроні. Як пальці, покладені на стіл, надто рівно лежать. Як людина тримається не тому, що їй не боляче, а тому, що боляче давно й звично.

Після вечері вона вийшла на терасу, бо відчувала, що їй після такої сімейної вистави конче потрібно хоча б трохи вільного повітря. Озеро внизу темніло, у вікнах готелю відбивалися люстри, а десь у залі сміялися гості, ніби нічого не сталося.

Максим знайшов її за кілька хвилин.

— Ви добре трималися, — сказав він.

— Це ви так оцінюєте роботу?

— Так.

— Тоді п’ять з плюсом і премія за шкідливість.

Він став поруч, не торкаючись.

— Вибачте за Ірину.

— Вона не перша жінка, яка намагається вкусити мене через чоловіка.

— І за батька.

— А от він, здається, кусає всіх.

Максим дивився на озеро.

— Він не кусає. Він перевіряє, де м’яке місце, і тисне.