Розділ 3. Родина, яка усміхається іклами

Дорога до «Сапфіру» виявилася довшою за чотири години, бо Максим Яворський був із тих людей, які планують час так, ніби світ зобов’язаний не створювати заторів, аварій і вантажівок із курми.

Світ, як завжди, мав інші плани.

На другій годині поїздки Ярина вже встигла вивчити профіль його обличчя, зненавидіти мовчання, перевірити телефон, відповісти мамі, що вона «на робочому заході», і тричі пошкодувати, що не взяла печиво.

— Ви завжди так мовчите? — запитала вона нарешті.

— Коли веду машину — так.

— Це не автомобіль, це майже бронетранспортер із підігрівом сидінь. Думаю, він би й сам доїхав.

— Вам нудно?

— Мені цікаво, чому чоловік, який два роки бреше родині про дружину, не підготував жодної світської розмови.

— Я підготував.

— І?

— Ви перша почали.

— Боже. Ви ще й економите слова.

Максим не усміхнувся, але кутик його губ зрадницьки здригнувся.

— Що ви хочете знати?

— Хто мене сьогодні ненавидітиме?

— Усі потроху.

— Чудовий список. Конкретизуйте.

Він говорив коротко, але достатньо. Батько — Віктор Степанович, засновник сімейної імперії, чоловік, який вважав м’якість дефектом характеру. Молодший брат Орест — наречений, талановитий архітектор із хронічною звичкою уникати конфліктів. Його наречена, Софія, — донька партнера родини, не дурна  і зовсім не така беззахисна, як про неї думали. Бабуся Леся — єдина людина, якої Максим, здається, справді остерігався. Колишня — Ірина Шульга, PR-директорка компанії Мельників, запрошена як подруга нареченої.

— Колишня буде на весіллі? — уточнила Ярина.

— Так.

— Ви не вважали за потрібне сказати це раніше?

— Це не мало значення для контракту.

— Для контракту — ні. Для дружини — так.

— Ви не справжня дружина.

— Але граю справжню. І справжня дружина точно знала б, що на сімейному весіллі сидітиме жінка, яка колись цілувала її чоловіка.

Максим стиснув кермо трохи сильніше.

— Ірина не проблема.

— Так кажуть лише про людей, які потім стають проблемою.

Він кинув на неї короткий погляд.

— Ревнуєте?

— Працюю над мотивацією персонажа.

— І яка мотивація?

— Ваша дружина надто розумна, щоб ревнувати відкрито. Вона просто запам’ятовує обличчя й потім усміхається так, що люди самі шкодують про свої рішення.

— Схоже на вас.

— Обережніше. Ми ще не настільки близькі, щоб говорити правду.

«Сапфір» виріс за поворотом несподівано. Стара кам’яна будівля на пагорбі, скляна оранжерея збоку, тераси, що спускалися до темного озера. У березневому світлі готель виглядав так, ніби пам’ятав усі чужі таємниці й брав плату за мовчання.

Біля входу метушилися флористи, монтажники, охорона, дівчата з планшетами. На парковці стояли дорогі авто, а біля головних дверей — Руслан Ковач.

Ярина впізнала його ще до того, як машина зупинилася.

Руслан мав талант виглядати так, ніби він щойно врятував світ від поганого смаку. Щоправда світ, на жаль, про це не просив.

Він стояв у світлому пальті, розмовляв по телефону і жестикулював так, ніби диригував власною геніальністю. Побачивши Ярину поруч із Максимом, завмер. Дуже коротко. Але вона помітила.

І цього маленького завмирання їй вистачило, щоб випрямити спину.

Максим обійшов машину й відчинив їй дверцята. Вона подала йому руку. Його пальці накрили її долоню — тепло, впевнено, без зайвого стискання.

— Готові? — тихо запитав він.

— Я організовувала весілля в наметі під час грози. Ваша родина мене не вразить.

— Це ви ще її не бачили.

— А вона ще не бачила мене.

Його погляд затримався на ній на секунду довше, ніж вимагала роль.

— Оце й хвилює.

Вони піднялися сходами разом. Руслан уже йшов їм назустріч, усміхаючись так широко, що Ярині захотілося перевірити, чи не тріснула емаль.

— Ярино? — вигукнув він. — Яка несподіванка.

— Руслане. Ти все ще використовуєш це слово, коли маєш на увазі «неприємність»?

Його усмішка сіпнулася.

— Не знав, що ти в списку гостей.

— Я не гість.

Максим став поруч так природно, ніби робив це роками.

— Моя дружина, — сказав він. — Ярина Яворська.

Руслан кліпнув.

О, це було прекрасно. Майже варте всіх ризиків.

— Дружина? — перепитав він.

— Так, — сказала Ярина й легко торкнулася руки Максима. — Знаю, я теж іноді дивуюся, що він мене витримує.

— Переважно я дивуюся, що ви витримуєте мене, — відповів Максим.

Фраза вийшла настільки рівною й переконливою, що Ярина ледь не забула, що вони грають.

Руслан подивився на обручку. Потім на Максима. Потім на неї.

— Вітаю. Не чув про ваше весілля.

— Воно було маленьким, — сказала Ярина. — Лише ми, документи й чоловік у РАЦСі, який плакав від нудьги.

Максим кашлянув. Чи то стримав сміх.

— Родина вже зібралася? — запитав він у Руслана.

— Так, чекають у зимовій залі. Софія нервує через квіти, але я все контролюю.

— Звісно, — сказала Ярина. — Ти завжди контролюєш те, що придумав хтось інший.

Руслан почервонів. Максим дуже легенько торкнувся її попереку — не власницьки, радше попереджувально. Від цього дотику крізь тканину пальта в Ярини по спині пройшов жар.

— Ходімо, — тихо сказав він.

Зимова зала була світла, висока, зі скляним дахом і великими рослинами в кадках. За довгим столом сиділи люди, які усміхалися так, ніби фото для журналу вже робили, а людяність ще не підвезли.

Віктор Степанович Яворський підвівся першим. Сивий, підтягнутий, із поглядом, що звик оцінювати вартість усього: нерухомості, мовчання, людей.

— Максиме, — сказав він. — Нарешті.

Не «радий бачити», не «сину» — просто констатація прибуття.

Поруч із ним сиділа жінка років сімдесяти п’яти, у темно-зеленій сукні й з очима, яким можна було довірити розслідування державної змови. Бабуся Леся.