Розділ 2. Правила не для закоханих

Офіс Максима Яворського пах не кавою, не папером і не чужою панікою, як більшість офісів, де Ярині доводилося працювати. Він пах тишею.

Такою дорогою тишею, у якій навіть принтер, мабуть, друкував беззвучно, щоб не заважати великим рішенням.

Ярина прийшла рівно о десятій, бо запізнюватися до чоловіка, який пропонує тобі роль дружини за суму, здатну врятувати твій бізнес від клінічної смерті, було б неввічливо. А приходити раніше — надто зацікавлено.

Секретарка провела її до переговорної зі скляними стінами. На столі вже стояли дві чашки кави, вода, папка з документами й маленька оксамитова коробочка.

Ярина зупинилася біля столу.

— Якщо там обручка, я хочу попередити: на коліно ставати не треба. У мене слабкі нерви й сильна уява.

Максим, який стояв біля вікна, обернувся. Сьогодні він був у темно-синьому костюмі й білій сорочці без краватки. Такі дрібниці, як розстібнутий верхній ґудзик, у нормальних чоловіків означали недбалість. У нього — контрольовану загрозу.

— Там обручка, — сказав він. — На коліно не планував.

— Прикро. Я вже підготувала відмову з драматичною паузою.

— Залиште для сімейної вечері.

— Там вона знадобиться?

— Не одна.

Він сів і жестом запросив її до столу. Ярина відкрила коробочку. Усередині лежала тонка золота обручка з маленьким сапфіром, майже непомітним, якщо не знати, куди дивитися.

Красива. Не кричуща. Надто особиста для тимчасової брехні.

— Це реквізит? — запитала вона.

— Сімейна річ.

— Тобто я маю три дні носити коштовність вашої родини, зображати вашу дружину й не ставити питань?

— Ви вчора наполягали, що не хочете виглядати ідіоткою.

— Саме тому ставлю питання зараз.

Максим трохи відсунув коробочку до неї.

— Обручка належала моїй бабусі. Вона все ще жива, дуже уважна й не вірить у дешевий театр. Якщо я привезу дружину без обручки, вона помітить. Якщо привезу з новою — теж.

— Чудово. У нас у глядацькому залі професійна критикиня.

— Найсуворіша.

— А вона знає про вашу вигадану дружину?

— Вона знає, що я два роки тому повідомив родині про шлюб.

— Повідомили. Як про зміну тарифу.

— Приблизно так це й виглядало.

Ярина взяла обручку, але не вдягла.

— Ім’я дружини ви теж повідомили?

— Так.

— Не кажіть, що її звати Ярина.

— Її звати Ярина.

Вона повільно підняла на нього очі.

— Ви знущаєтеся?

— Ні. Я сказав перше ім’я, яке спало на думку.

— І чому, дозвольте поцікавитися, вам два роки тому спало на думку моє ім’я?

Максим не відповів одразу. Узяв чашку, але не випив. Це була перша його пауза, у якій щось не збігалося.

— Я бачив вашу роботу на благодійному вечорі у «Сапфірі». Ви тоді сперечалися з моїм батьком щодо розсадки гостей.

— Я сперечалася не з вашим батьком, а з чоловіком, який хотів посадити колишню дружину поруч із новою коханкою, бо «так буде веселіше».

— Це був мій батько.

— Співчуваю.

— Ви сказали йому, що чужі травми — поганий декор для вечора.

Ярина згадала. Справді, був такий високий чоловік із холодними очима, який тоді дивився на неї з іншого кінця зали. Вона не знала, що це Максим Яворський. Просто подумала: ще один багатий гість, якому нудно.

— І тому ви вигадали дружину з моїм ім’ям?

— Мабуть, мені здалося, що жінка, яка здатна сказати це Віктору Яворському у присутності сорока спонсорів, у моїй родині могла б вижити.

Ярина не хотіла, щоб їй стало приємно. Тому їй, звісно, стало.

— У вас дивний спосіб робити компліменти.

— Мені рідко доводиться.

— Помітно.

Вони перейшли до контракту. Формально все справді виглядало як консультаційні послуги з репутаційного супроводу приватного заходу. Три дні. Конфіденційність. Гонорар у двох частинах. Додатковий бонус у разі «ефективного завершення участі».

— Ефективного? — перепитала Ярина. — Це якщо ваша бабуся не розіб’є мені тарілку об голову?

— Якщо родина повірить.

— А якщо ні?

— Тоді бонусу не буде.

— Я люблю чесність, але зараз вона мені не подобається.

— Ви можете відмовитися.

— Можу. Але тоді мій банк заплаче. А я не люблю доводити банки до сліз, у них і так тяжке життя.

Максим подав їй ручку. Вона підписала. Рука не тремтіла, і це було добре. Погано було те, що вона надто гостро усвідомлювала його присутність поруч — не як клієнта і не як чоловіка з договором. А як людину, навколо якої навіть повітря поводилося обережніше.

— Тепер легенда, — сказав він.

Ярина відкрила блокнот.

— Скільки років ми одружені?

— Два.

— Знайомі?

— Три.

— Де познайомилися?

— На бізнес-форумі.

— Ні.

— Чому?

— Бо це нудно. І всі одразу заснуть. Ми не презентація про інвестиції в логістичні центри.

— Тоді де?

— У ліфті.

— У ліфті?

— Застрягли на годину. Ви нервували, але робили вигляд, що все контролюєте. Я знущалася. Потім ви запросили мене на каву, бо не могли пережити, що якась жінка бачила вашу людську слабкість і не підписала угоду про нерозголошення.

Максим дивився на неї з виразом людини, яка шкодує, що дала творчій особистості свободу.

— Це звучить неправдоподібно.

— Це звучить як ми.

Він замовк.

І саме в цій тиші стало зрозуміло, що вона сказала зайве. «Ми» з’явилося легко, без зусилля, наче вже мало право існувати. Ярина поспішно записала легенду, хоча в голові раптом стало надто шумно.

— Добре, — сказав він нарешті. — Ліфт.

— Хто перший запропонував одружитися?

— Я.

— Чому?

— Бо це логічно.

— Максиме, жодна жінка не повірить, що вийшла заміж, бо це логічно.

— Моя родина повірить.

— Ваша родина, можливо, і вірить у шлюб як у бізнес-план, але гості — ні. Пропозиція має бути емоційною.